Для мене 9 травня
змалку було найбільшим святом в місті. Приємно від думки, що моя школа зуміла
вкласти дітям не так у голови, як у серця розуміння: це не веселощі, не
насолода, це день пам’яті і вшанування тих, чиї імена бачимо у довгих списках
на плитах і обелісках. Атмосфера надзвичайно урочиста. Старенькі ветерани, які тоді
бачилися героями. Квіти і пісні. Пісні, яких ще довго не вистачатиме після
того, як покину своє маленьке містечко. Дивина. Більш ніде не звучать 9-го
травня «Катюша» і «Журавлі», від яких стискається горло, не даючи доспівати
рядки до кінця? Що ж, ми студенти, оживляли їх в тісних гуртожитських кімнатках.
І певне, вони так і оселилися в нас. І вже не було потреби діставати з кишені
пісні, фільми, гвоздики чи стрічки. День Перемоги сам накривав Україну святим ореолом
болючого спомину. Смерч Другої світової облишив нашу сумну, згорьовану землю. Облишив її
обезкровлену і мовчазну набирати сил до наступного лиха… Чи будуть наші діти
згадувати наших солдатів, тих, що зараз в окопах чи й на небесах, залежить від нас.
Інна Храбуст
Немає коментарів:
Дописати коментар