З 1 вересня 2023 року в Україні почав діяти новий церковний календар. Але поки що ми не призвичаїлися святкувати свята за новим календарем. Тому академістка, учасниця ансамблю клубу Людмила Калитаева підготувала невеличку лекцію про те, коли тепер святкуватимемо день святого Миколая, святих Андрія, Анни, Варвари, коли відзначатимемо Різдво Христове, Василя, Водохреща.
Це створило атмосферу свята в бібліотеці.
Ось і дочекалися ми на благословенні Різдвяно-Новорічні дні, які є символом оновлення та сподівань на позитивні зміни у житті кожної української родини. Адже головне бажання мільйонів українців, щоб Новий рік приніс нашій країні перемогу та довгоочікуваний мир! Та не зважаючи на тяжкі часи, в яких знаходиться наша країна, наші дітлахи потребують свята, див та подарунків.
27 грудня в бібліотеці № 5 відбулося новорічно-різдвяне свято «Бібліомагія Новорічного дива». На захід завітали діти ВПО та діти з соціально незахищених верств населення разом зі своїми батьками.
Плекаємо велику надію, що наші бажання збудуться! Нехай у кожну домівку, у кожну родину прийде Божа ласка! Нехай Різдвяна зірка осяє радістю і добром кожного українця, а весела й життєствердна Коляда додасть сил та віри в краще майбутнє!
Коляда — це давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога. За давньою українською легендою, богиня Коляда — щороку народжує нове сонце — Божича. І стається це у найдовшу ніч зими. Тим часом — богиня Мара ганяється за Колядою, аби завадити народженню сонця і встановити вічну зиму та ніч. Аби сховатись від темної богині — Коляда перетворюється у козу. Звідси і пішла традиція переодягатись у цю тварину під час колядок.
Колядою називали богиню, а також і саме свято. Крім того, називали Колядою — Дідуха, сніп із житніх колосків, який слугував головним символом свята до появи ялинки. Назва Коляда належала і святковому хлібу чи калачу на столі.
Святкування коляди починалося з запалювання вогню — як символу народження нового сонця. Люди посипали одне одного і будинки зерном — до гарного врожаю. Їли кутю та співали колядок, наряджались у обрядові костюми. Спалювали колодку — як символ злої Мари. Популярність цього свята серед українців призвела до того, що церква пов’язала його із християнським Різдвом. До свята шили кожному члену родини нову сорочку, вигадували костюми. Ставили у домі Дідуха та плели “павучки”.
Під кінець свята Коляди, на Святвечір, готували трапезу із 12 страв, серед яких обов’язково мали бути кутя і борщ.
Саме зі свята Коляди і пішла традиція — ходити від хати до хати та вітати всіх піснями. Участь у цьому дійстві брали як діти, так і дорослі. Перевдягались у маску Чорта і Смерті — які уособлювали злих духів. Бабу і діда — уособлення предків, роду. Козу, яка була символом перевтіленого божества Коляди.
Багато колядок збереглось із того часу, лише слова були подекуди змінені.
І з однією із таких колядок до бібліотеки № 5, 25 грудня, завітав Зразково- ляльковий театр “Фантазія”. Колядники порадували відвідувачів та працівників бібліотеки цікавою автентичною колядою. І за традицією отримали солодкий подарунок.
Жінка родом з Маріуполя, тому в центрі експозиції представлена інтерпретація мозаїки Алли Горської “Квітуча Україна”.
Роботи вражають кількістю нашарувань кольорового паперу: від 6 до 56.Як стверджує авторка, на створення однієї роботи витрачає до кількох місяців.
Витинанки Анжели Юрківської - це диво творчої досконалості та фантастичної авторської уяви майстрині.
Побачити незвичну красу можуть усі охочі до 26 січня у виставковій залі бібліотеки # 5, що на просп.Незалежності,55. Вхід вільний.
Марко Вовчок – псевдонім, під яким приховувалася унікальна та неповторна жінка, єдина жінка-письменниця наприкінці 50-х років ХІХ століття в українській літературі. Її твори відрізняються особливим мінорним настроєм та головними темами є трагізм життя селянства за часів кріпаччини.
Марко Вовчок (справжнє ім’я – Марія Вілінська), народилася 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. У збіднілої дворянської сім’ї змалку дівча виявляло хист до мов і, кажуть, вільно спілкувалося російською, польською, французькою та українською. Це й не дивно, Марійчині батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Тож у родині, разом із братами, дівчинка здобула початкову освіту.
Батько дівчини мав білоруське коріння, мати – походила з княжого роду Радзивілів, а бабуся матері була полько-литовкою. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.
Коли малій минуло сім рочків помер її батько і мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, грубий відчайдушний гуляка-картяр. Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати тітці Катерині Петрівні Мардовіної, котра пишалася своїми ліберальними поглядами, любов’ю до мистецтва, щотижня влаштовуючи літературні вечорі. Але й у неї дівчина не зазнала щастя.
У домі тітки збиралися на гостини відомі письменники та фольклористи. Саме вони вплинули на формування поглядів майбутньої письменниці. Там же в салоні Марія познайомилася з етнографом та фольклористом із України Опанасом Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Щоб покінчити з нестерпним життям у родички, Вілінська вийшла заміж за Марковича. Їй було всього 17.
Проживаючи в 1851 – 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу та його побут. Як творча натура, яку емоційно збудила й літературно надихнула Україна, Марко Вовчок почала писати прозу. Збірка її перших творів, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). Незважаючи на те що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає авторка у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою.
У Немирові написані більшість перших оповідань Марка Вовчка російською мовою – збірка «Рассказы из народного русского быта» (1859), повість «Інститутка», яку письменниця почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі.
Пізніше у Північній Пальмірі Марія Олександрівна вже як авторка збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Тарас Шевченко, Микола Некрасов, Олексій Плещеев, Олексій Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров, а також Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.
Щоби побачити світ, подружжя Марковичів вирішили поїхати за кордон. Під час перебування в 1859 – 1867 рр. у Німеччині, Швейцарії, Італії і Франції Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим, Олександром Бородіним, Іваном Сєченовим. При сприянні Івана Тургенева відбулося її знайомство з Олександром Герценом, Львом Толстим, Жюлем Верном. Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марії Олександрівни відіграв Микола Добролюбов. Зустрічалася письменниця з чеськими письменниками – Йозефом Фрічем, Яном Нерудою; була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів; брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена; організовувала для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.
У перші роки за кордоном Марко Вовчок закінчує оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», пише оповідання «Два сини» (1861). Як українська прозаїкиня розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), у тому числі для дітей («Невільничка»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Санкт-Петербург, 1862).
На матеріалі французької дійсності, пізнаної під час перебування у Парижі, Вовчок створила цикл художніх нарисів, об’єднаних назвами «Листи з Парижа» (журнал «Мета», Львів, червень-липень 1865) та «Витяги листів з Парижа» (газета «Санкт-Петербурзькі вісті», рос. Отрывки писем из Парижа, «Санкт-Петербургские ведомости», 1864-1866).
Після повернення з-за кордону, у 1867 році, Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» Миколою Некрасовим, Михайлом Салтиковим-Щедріним, веде в цьому журналі рубрику закордонної літератури, публікує оригінальні російськомовні твори й переклади російською європейських класиків з французької, англійської, німецької, польської.
У 1867 р. помер чоловік письменниці Опанас Маркович. Залишивсь самотньою, жінка поринула в роботу, адже їй треба було піднімати сина. До 1878 р. Марія написала чимало романів російською: «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия».
24 травня 1870-го Марко Вовчок підписала контракт із петербурзьким видавцем, 2-ї гільдії купцем, власником модної книгарні на Невському проспекті Семеном Васильовичем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника «Переводы лучших иностранных писателей». У цьому журналі вона була і редакторкою, і прекладачкою, і корректоркою. Але за рік сталася неприємність. Дружина видатного критика Стасова також займалася перекладами. Тоді щоби усунути Марка Вовчка, як головну конкурентку, критик публічно звинуватив її у плагіаті. Розпочався суд і Марію визнали винною. Ця пляма дуже нашкодила репутації письменниці, і жінка так і не оговталася від цього.
Марко Вовчок випускала журнал, що мав допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 р. вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – п’ять.
Влітку 1878 р. у маєток Львових у Мітіно на Полтавщині син Богдан представив матері своїх приятелів, які приїхали погостювати. Серед них був молодий офіцер, випускник Морського училища Михайло Лобач-Жученко. Він і Марія сподобалися один одному, і невдовзі одружилися, недивлячись на 17 років різниці. Разом із молодим чоловіком Марія поїхала на Кавказ. Перестала писати й місяцями не виходила з будинку.
З роками здоров’я письменниці почало погіршуватися. Лікарі діагностували у Марії злоякісну пухлину мозку. Вона згасала на очах, схудла, змарніла, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, лише руса коса залишилася без жодної сивини.
Останній рік життя Марко Вовчок мешкала на околиці м. Нальчик (росія), що на Кавказі. До останнього вона працювала над повістю «Гайдамаки».
10 серпня 1907 Марія Олександрівна померла, сидячи в садку. Там вона і була похована під її улюбленою грушею, як заповіла своєму чоловікові.
4 серпня 1978 року в місті Нальчик Кабардино-Балкарського краю відкрито пам’ятник Марії Вілінській. Автор скульптури – український скульптор Василь Фещенко. А будинок де письменниця жила в останні роки життя було перетворено у музей.
10 серпня 1985 року в українському місті Богуславі Київської області відкрито меморіальний музей-садибу Марка Вовчка у будинку, де Марія Вілінська та її другий чоловік Михайло Лобач-Жученко мешкали у 1885-1886 р.р., а на подвір’ї меморіального музею-садиби встановлено погруддя Марії Вілінської роботи харківського скульптора Тараса Братерського.
.jpg)
На жаль, явище міграції знайоме багатьом країнам. Деякі люди виїжджали й продовжують виїжджати з різних країн через війну, дехто — через репресії, дехто — через незадовільний рівень життя тощо.
За даними ЮНЕСКО, основною причиною міграції було прагнення людини до гідного, безпечного та мирного життя.
Але у 2022 році через повномасштабне вторгнення рф слово «міграція» набула нового сенсу для всіх українців.
Через військову агресію росії, починаючи з 2014 року, в Україні з‘явилися сотні тисяч внутрішньо переміщених осіб, які були змушені покинути власні домівки та шукати прихисток в більш безпечних регіонах нашої країни. Водночас широкомасштабне вторгнення на територію нашої держави у лютому 2022 року спровокувало багатомільйонну хвилю українських мігрантів, яких доля розкидала у різні куточки світу.
Українці були змушені покинути свої домівки буквально з "однією валізою", в яку вмістилось усе їхнє життя. Вони рятували себе, своїх дітей, рідних та близьких. І тікали світ за очі у пошуках безпеки, прихистку та даху над головою.
Сьогодні, 21 грудня в книгозбірні № 5, завідуюча бібліотеки провела правовий діалог з читачами про досвід мігрантів, закордонні програми міграції, тощо. Діалог виявився цікавим і конструктивним, так як тема на сьогоднішній день є досить актуальною.
Народився Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (сьогодні райцентр Сумської області). Освіту здобув у Богодухівській гімназії. Служив рядовим у 325-му Царському полку, разом з полком побував у Галичині, Польщі, на Буковині та в Румунії. 1916 р. був переведений у 9-у хімічну команду, а в 1917 р. перебував на румунському фронті. У квітні 1919 р. вступив до КП(б)У. Очолював Особовий відділ 13-ї армії, працював в Богодухові в освітній сфері.
У 1921 р. році переїжджає до Харкова та розпочинає свою літературну діяльність. Микола Хвильовий одразу опинився в осередку українського літературного життя, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього процесу, член-засновник багатьох тогочас¬них літературних організацій. Уже влітку 1921 року окремим виданням вийшла поема Хвильового «В електричний вік», а в листопаді того ж року – збірник «Жовтень».
З початку 20-х років літературна популярність Хвильового починає зростати стрімкими темпами. Його твори постійно друкуються в періодичній пресі. Окремими виданнями виходять збірки його поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). Тоді ж письменник виступає з прозовими творами. Вони спочатку з’являються в періодичних виданнях, а незабаром виходить збірка новел Хвильового «Сині етюди» (1923).
Новий етап у творчості Миколи Хвильового розпочався з 1925 року, коли за його ініціативою було засноване літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури», 1926-1928). Ця організація об'єднала найбільш відомих українських письменників, які на той час жили в Харкові, – П. Тичину, Ю. Яновського, М. Бажана, О. Довженка, Ю. Смолича, П. Панча та ін. У період ВАПЛІТЕ Хвильовий написав такі відомі твори, як «Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія».
Про творчість Хвильового писала не лише вітчизняна, але й зарубіжна преса. Усе це переконувало, що в нову українську літературу входить визначний письменник, повний масштабних творчих задумів, митець, який має самобутній талант для їхнього здійснення. Миколу Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. Він брав активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр. в Україні, що розвивалася насамперед у напрямі ідейно-естетичних шукань покоління письменників пореволюційного часу. Памфлети Хвильового «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) відстоювали національні пріоритети в політиці та культурі, рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви, що розглядалось як гарантія відродження української державності.
У 1926 р. він написав публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (надрукований лише у 1990 р.). Визначальною у памфлеті стала думка: «… ми є справді таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…». Палкі заклики Хвильового повернутися обличчям до Європи в «Геть від Москви!», оскільки це – «досвід багатьох віків… це – Європа грандіозної цивілізації Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса…» викликали жорстку реакцію Кремля і літературна дискусія була припинена. Ініціатори літературно-мистецьких дискусій, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.
Центральною для творчої манери М. Хвильового є проблема людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Для Миколи Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози – це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань.
Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинува¬чували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати україн¬ську культуру та літературу від культури російської».
В атмосфері шаленого цькування, на знак протесту проти голодомору 1932–33 рр. та арешту свого приятеля і соратника Михайла Ялового (пізніше Микола Куліш), що стало початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції, 13 травня 1933 року Микола Хвильовий покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала демонстративним викликом режимові й водночас чи не єдиною можливістю зберегти власну гідність у відстоюванні права нації на самостійність, а особистості – на індивідуальність, – принципах, що так багато важили для письменника й для його покоління як у суспільно-політичному, так і культурно-естетичному вимірах.
Про цікаві факти з життя родини Браницьких, які заклали найбільший на сьогодні архітектурно оформлений ландшафтний парк в Україні – «Олександрія» розповів старший науковий співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею Віктор Михайлович Дворецький. Його розповідь була доповнена переглядом слайдів і фотоматеріалів. Цікаво пройшла віртуальна екскурсія Білою Церквою, яке пам’ятає Івана Мазепу, козацького ватажка Івана Сірка, поета Тараса Шевченка, письменника Івана Нечуя-Левицького та ін.
В подарунок від музею Віктор Михайлови передав науково-популярне історичне видання Білоцерківського музею Юр'ївський литопис.
Цікаві факти про ЗСУ
Рівень довіри
українців до Збройних сил є найвищим серед державних та суспільних інституцій.
Згідно різних соціологічних опитувань, українським військовим довіряють більше
90% громадян.
Збройні сили
України 242 дні тримали оборону Донецького аеропорту - з 26 травня 2014 по 22
січня 2015 року. Наприклад, оборона ДАПу тривала більше, ніж оборона Брестської
фортеці - 29 днів, Одеси - 72 дні, Києва - 81 день, Сталінграда - 200 днів.
У 2018 році
українська армія відмовилась від радянських привітання і звертання. Так,
привітання "Бажаю здоров’я" змінилося на "Слава Україні. Героям
слава", а звертання "товариш" - на "пан".
Українські
десантники і морські піхотинці відмовилися від радянської традиції блакитних та
чорних беретів. Вони носять берети кольорів марун та морської хвилі,
приєднавшись до світового армійського братства.
До цього свята у
книгозбірні було оформлено книжкову виставку «Наш щит.Наш мур. Наші герої» , яка знайомить з історією становлення української армії, її
сьогоденням і викликами, що стоять перед
військовими сучасного світу.
«РАДУЙСЯ, ЗЕМЛЕ, КОЛЯДА ІДЕ!»
1. Загальні положення
1.1. Це Положення визначає порядок та умови проведення Конкурсу
1.2. Організаторами проведення Конкурсу є бібліотека-філіал №5 Білоцерківської ЦБС імені Петра Красножона
1.3. Оголошення про проведення Конкурсу розміщується в соціальних мережах .
2.Мета та завдання Конкурсу
Конкурс проводиться з метою збереження, відродження народних традицій та народної музичної етнокультури України.
Основними завданнями Конкурсу є:
• залучення населення до участі в народній творчості;
• виявлення та підтримка найбільш талановитих виконавців та творчих колективів;
• збагачення репертуару художніх колективів кращими зразками народної пісні;
• практичне знайомство з джерелами народної української пісні;
• пошук і привернення уваги до вивчення історії народної пісні;
• підтримка окремих збирачів нематеріальної культурної спадщини;
• розвиток української народної пісні, традицій і звичаїв;
3.Організація та проведення Конкурсу
3.1. Конкурс проводиться серед всіх бажаючих.
До репертуару включаються 1 (один) твір.
3.2. Тривалість виступу до 5 хвилин.
3.3. Неповнолітні учасники повинні бути у супроводі бібліотекаря, педагога, батьків.
3.4. Конкурс проводиться у вікових категоріях:
-¬ діти 7-14 років;
- учасники 15-21 років;
- учасники 22- більше.
3.5. Конкурсанти подають заявку на участь у конкурсі поштою, електронною поштою, по телефону та безпосередньо в бібліотеці:
м. Біла Церква, проспект Незалежності, 55, бібліотека-філіал №5
тел. (04563)7-33-17
3.6. Виступи учасників Конкурсу оцінює Журі, персональний склад якого визначається Організаторами та може змінюватись під час підготовки і проведення Конкурсу.
3.7. Функції журі:
- оцінювання виступів конкурсантів за визначеними критеріями;
- визначення переможців та призерів конкурсу.
3.8. Журі оцінює виступи конкурсантів за наступними критеріями:
- творчий задум та його втілення (добір репертуару);
- артистичність виконання, уміння донести зміст твору до слухачів;
- мовна та сценічна культура.
3.9 Максимальна оцінка за кожним критерієм – 5 балів.
4. Нагородження переможців
4.1. Визначення переможців відбувається відкритим голосуванням.
Переможцями Конкурсу, за рішенням журі є:
- Володар Гран-Прі;
- лауреати – конкурсанти, які посіли:
І місце – один виконавець в кожній віковій категорії;
ІІ місце – один учасник в кожній віковій категорії;
ІІІ місце – один учасник у кожній віковій категорії;
Приз глядацьких симпатій.
4.2. Переможці Конкурсу нагороджуються дипломами та призами.
4.3. За рішенням журі надаються заохочувальні призи за краще виконання окремих поетичних творів.
4.4. Спонсори за бажанням можуть нагороджувати окремих учасників Конкурсу.
4.5. Рішення журі є остаточним і перегляду не підлягає.
5. Фінансові умови
5.1. Конкурс не є комерційним заходом. Усі витрати з організації та проведення конкурсу забезпечуються коштом організаторів та спонсорів.
5.2. Витрати, пов’язані з проїздом та харчуванням конкурсантів повністю бере на себе відряджуюча сторона.
Оргкомітет
Протягом всього дня бібліотекарі інформували своїх користувачів про нові надходження. Всіх , хто не уявляє своє життя без книги та читання і слідкує за новодруками запросили на перегляд книжкової виставки «Від окопів до мелодрами». На відвідувачів очікували книги поетів і прозаїків , які розривають шаблони, започатковують нові форми, пишуть твори з актуальних тем. Романтична комедія (Н. Гуменюк «Тінь командора», Л. Волок «Не сумуй»,), фантастика( С, Тараторіна «Дім солі», Н. Довгопол «Знайти країну амазонок»), нон-фікшн( М. Кідрук «Теорія неймовірності»), книги про війну( А. Кокотюха «Таймер війни. Довга комендантська година», О. Красовицький «Пів року інтелектуального спротиву: нотатки видавця») історію(В. Карп’як «Довбуш», О. Криштопа «Історія для дорослих») – найвибагливішому читачеві знайшлася книга за його вподобаннями.
Фокус- темою Дня нової книги був огляд літератури «Прочитати війну». Це підбірка книг про повномасштабне вторгнення Росії, які написані у 2022-2023роках. Як показує історія літератури, війна – це не лише біль, жах, руйнування та смерть, а ще й потужний каталізатор для розвитку літератури. Сьогоднішня російсько-українська війна не стала винятком.
Презентовані есеї, роздуми про країну, життя у війні й поза нею, записки з фронту, оточених міст. Особливу цікавість викликали новодруки М. Матіос «Мами», А.Кокотюхи «Врятувати Березень», О. Калини «Довга зима», Є. Кузнєцової «Драбина», О. Забужко «Найдовша подорож».
Тетяна Ямінська
Голодомор – це справжня трагедія українського народу. Україна зуміла пережити такі страшні випробування, та все ж найстрашнішим по праву вважають голодомор 1932-1933 років. Масово та штучно винищували цвіт нації, спустошували землю, руйнували сільське господарство.
Ламалися люди,
ламалися цілі життя. Наша історична пам'ять, страшна, але потрібна нам для
того, щоб не повторити більше жахливих помилок, що коштували життя цілим
поколінням, тому всіма силами ми повинні боротися за своє існування і ні в якому
разі не допустити старих помилок.
Працівники
бібліотеки до цієї дати організували
виставку – реквієм «1932-1933. Пам’ять про колоски» кожний
бажаючий має можливість переглянути та ознайомитися з
книжковими виданнями, в яких міститься інформація про страшні роки голодомору в
Україні.
Іван Левицький народився у сім'ї сільського священика. Батько Семен Степанович був парафіяльним священиком, освіченим та вимогливим. Заснував українську школу для дітей місцевих селян, яку утримував власним коштом. Проповіді виголошував українською. Батьківську школу Іван Левицький не закінчив, бо її закрив місцевий поміщик. Продовжувати освіту хлопця відправили до дядька в Богуслав, де той вчителював у духовному училищі і узявся готувати племінника до вступу в семінарію.
Після закінчення семінарії Левицький працював викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії у Богуславському духовному училищі. Гімназисти любили уроки свого словесника. «Пам’ятаю, – згадував учень Зубковський, – як Іван Семенович, висвітливши напрям творів Шевченка, почав читати нам його “Три літа”. Маленького росту, він сидів не на стільці, а на столі і з захопленням читав. Учні сиділи тихо й слухали». Він читав на уроках власну прозу, спілкувався українською мовою. Потрапив під жандармський нагляд. У доповідній начальника Бессарабського губернського жандармського управління його названо «завзятим хохломаном».
Під час навчання у Київській духовній академії вивчає самотужки французьку і німецьку мови, вивчає твори української та російської класики, європейських письменників, філософів. Іван Семенович згадував, за яких умов він вирішив стати письменником. Професори Київської духовної академії, де він навчався, не визнавали української мови й літератури. Один з них навіть висловився на лекції: “В інтересах держави добре було б спалити українську літературу”. Це й підштовхнуло взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів-студентів, з якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором. Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя». Він писав свої гостросоціальні твори у надто тяжкій для української літератури час, виступав проти русифікації України, шовіністичної політики російського уряду.
Після закінчення академії Іван Левицький викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865-1866 роки), викладає у Речі Посполитої в жіночих гімназіях Каліша (1866-1867) та Седлеця (1867-1872).
У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ тільки у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.
З 1873 працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми, пропагує українську літературу та потрапляє під таємний нагляд царської жандармерії. У 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року - драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).
У 1885 йде у відставку та переїжджає до Києва, усамітнюється та присвячує себе винятково літературній праці. Живе, отримуючи невелику пенсію, якої ледве вистачає на харчі та плату за квартиру, часто хворіє. Сучасники згадували особливості його поведінки: завжди носив парасольку, щодня зранку прогулювався одним маршрутом. Жодна подія не ставала на заваді звичці вкладатись спати в один і той же час. Під час урочистостей з нагоди власного ювілею, які відбувались увечері, не дослухав вітальних промов і відправився додому спати. Іван Нечуй-Левицький так і не створив сім’ю.
У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893).
На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». У 1914 році створює «Граматику української мови» в 2-х частинах. Упродовж 1899-1914 рр. Іван Нечуй-Левицький надрукував восьмитомне видання своїх творів. Також разом з І. Пулюєм завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою.
І.Баштовий, А.Глаголь, О.Криницький, Іван Нечуй – такими були літературні псевдоніми Івана Левицького. Понад усе боявся, що батько дізнається про його літературну діяльність. Лише після смерті батька 37-літній письменник почав підписуватись подвійним прізвищем – Нечуй-Левицький.
До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні життя Іван Семенович провів у «шпиталі для одиноких людей». Поховано письменника на Байковому кладовищі.
Іван Семенович Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози, високоосвічений перекладач та критик, духовно багата особистість, що добре розумілася та захоплювалася мистецтвом.
За півстоліття творчої діяльності він написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей.
«Українська жизнь, - писав Нечуй-Левицький, - то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі».
В своїх творах Нечуй-Левицький зумів витончено поєднати описи побуту і праці українського народу, реалістичність характерів, мови, поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тонким гумором, сатирою.
Змальовуючи людські характери, І. Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця — культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя.
Панас Мирний писав: «Слава великому артисті рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий і великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце».
Іван Франко писав: «Іван Левицький – се великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України». Він згадував, що повісті Нечуя-Левицького «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», «читала вся Мала Русь з великою вподобою».
Про повість «Кайдашева сім'я» Іван Франко висловився: «…се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства».
Повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури.
У 1993 році Українським фондом культури та київським Українським Домом з метою «пошанування і заохочення творчої спільноти до нових плідних пошуків у розробці національно-історичної проблематики» було засновано Премію імені Івана Нечуй-Левицького.
До книгозбірні на гостину завітав Ярославом Карпець, автор книги "Self-Harm. Самопошкодження" та молода і талановита художниця Софія Свобода, яка виконала графічні ілюстрації до книжки.
Софії всього 17 років – зовсім юна, але дуже здібна та наполеглива дівчина. Протягом шести років Софія навчалася в Узинській школі мистецтв, здобуваючи майстерність та карбуючи талант. Її роботи та її досягнення презентувала директор цієї школи мистецтв пані Ірина Зотова. На заході були представлені всі роботи, які увійшли до книги "Self Hard. Самопошкодження" .
Ярослав Карпець обрав дуже складну тему, він підіймає важливу та болючу проблему в нашому суспільстві – проблему підлітків на само пошкодження. Загроза прийшла з росії кілька років тому. В соціальних мережах є такі групи як «синій кит» та « розбуди мене о 4:20». Знаючи, скільки часу молодь проводить у соціальних мережах, то не дивно, що такі групи зацікавили підлітків. В першу чергу своєю таємничістю, поступово затягували несвідомих в тенета смертельних «ігор», які приводили до трагічного фіналу. Тож актуальність тематики книги насправді дуже важлива і актуальна. Як зазначив сам автор – якщо хоча б одне життя буде врятоване, то він свою місію виконав.
На захід завітали студенти та викладачі Білоцерківського коледжу сервісу та дизайну, а також бібліотечна спільнота. Крім того, що автор презентував книгу, він запропонував студентам цікаву гру. Ярослав Карпець зі студентами коледжу спілкувався на тему «селфгарм», «булінгу», та як цьому протидіяти. А молодь, у свою чергу проявили неабияку креативність. Маю сподівання, що всім було цікаво і пізнавально. Дякую пану Ярославу за подарунок для читачів бібліотеки – книгу Ади Єлагіної «Вище вогню». Дякую всім причетним.
Світлана Хмільова
