вівторок, 29 вересня 2020 р.

Історича правда про трагедію Бабиного Яру


За два дні у вересні 1941 року на околиці Києва розстріляли понад 30 тисяч євреїв. Це була одна з найбільших масових акцій знищення мирного населення під час Другої світової війни.

За два дні, 29 і 30 вересня 1941 року, на околиці Києва розстріляли 33 771 людину. Серед них були євреї, сінті та рома, радянські військовополонені, комуністи-підпільники. Але євреїв було найбільше: понад 30 тисяч людей. Розстріли в урочищі Бабин Яр стали однією з найбільших масових акцій знищення людей під час Другої світової війни.

До війни в Києві проживали близько 50 тисяч євреїв. З початком військових дій на території СРСР багато втекли на схід, вглиб країни, інші - пішли на фронт, а більшу частину тих, хто залишився в місті, розстріляли. Полювання на євреїв почалося відразу, як тільки німці взяли Київ: євреїв виловлювали на вулицях, у дворах і били. А наприкінці вересня по всьому місту були розклеєні оголошення, в яких йшлося про те, що всім євреям належить 29 вересня зібратися на розі вулиць Мельникова та Дегтярівської, взяти з собою документи, цінні речі, теплий одяг. За непокору погрожували негайним розстрілом.

Бабин Яр був обраний німецьким командуванням через наявність там ровів і ярів. Це полегшувало завдання катам: їм не довелося рити глибокі могили для тисяч трупів. Крім того, місце було досить віддалене від центру міста: там легко було сховатися від допитливих, та й пострілів було не чутно.

Це був не просто розстріл. Це був конвеєр. Людей, які кричали від жаху, вбивали пострілами в потилицю упродовж декількох годин поспіль. Тільки за перший день було розстріляно понад 20 тисяч людей. Одна група німців відповідала безпосередньо за розстріл, інша - складала трупи, третя - сортувала цінні речі, четверта - стерегла тих, хто чекав своєї "черги" ...


Назустріч бігли якісь люди: "Швидше! Швидше! Ешелони чекають!" Потім повз натовп проїхали вантажівки. Вантажівки були наповнені якимись речами. На речах сиділи німці, грали на губних гармошках, весело реготали. "Це нас дещо заспокоїло: хіба можна так реготати, коли там вбивають людей?"

"Ми почали рухатися із колоною у напрямку кабельного заводу. По мірі того, як наближалося місце призначення, люди ставали усе більш тривожними, квиління ставали чимдалі більш моторошними. У деяких випадках заплакані матері, у останній раз цілуючи своїх маленьких дітей, передавали їх з рук у руки якихось добросердих людей".

"У нас загинуло не так багато людей, – згадував водій зондеркоманди 4а Віктор Трілл. – Я знаю тільки двох вояків шупо [Schupo / Schutzpolizei – охоронна поліція], які уві сні були застрелені одним колегою, так як у нього через розстріли здали нерви…

Обидва застрелених товариші були поховані належним чином з військовими почестями, в той час як товариш, що зійшов з розуму, застрелився, був десь заритий в безіменній могилі. Тоді у нас у всіх нерви були не в порядку – в одних в більшій мірі, в інших у меншій. Я після розстрілів не міг їсти три дні, настільки у мене були пошарпані нерви".

"Це був конвеєр, що не розрізняв чоловіків, жінок і дітей. Дітей залишали з матерями і розстрілювали разом з ними.

Я спостерігав за всім цим недовго. Підійшовши до ями, я настільки злякався того, що побачив, що не міг довго туди дивитися. В ямі я побачив вже 3 ряди трупів, покладених на протяжності приблизно 60 метрів. Скільки пластів лежало один на іншому, я розгледіти не міг".


"З обох боків чорніли протитанкові "їжаки". Від них тягся колючий дріт. За заставою стояли впритул один до одного з автоматами німці – тримали розгорнуті мішки. "Персональаусвайс! Шатц! Захен!" (Документи! Коштовні речі!)" Усім стало зрозуміло: це не евакуація!" – згадувала Баташова це місце.

"Я бачила, як німці забирали дітей у матерів і живими кидали їх у яр, бачила побитих і убитих жінок, старих, дітей. На моїх очах молоді люди ставали сивими".

Діна Пронічева врятувалася не одна. У ярі вона зустріла хлопчика на ім'я Мотя, десь чотирнадцяті років. Його під час розстрілу накрив своїм тілом батько.

Але на світанку Мотю, який не втримався, щоб швидше втекти з цього жахливого місця, побачили і застрелили німці.

"До вечора я просиділа у ямі-смітнику, а коли стемніло – потрапила у сарай в якомусь обійсті. Вранці мене знайшла там хазяйка цього обійстя".

Діна сказала, що йшла з місця оборонних робіт. Але скривавлений одяг не давав підстав для сумнівів, звідки вона прийшла насправді.

Через якийсь час син хазяйки обійстя прийшов з німецьким офіцером.

"Я у ньому упізнала того гітлерівця, який у перший вечір приходив з перекладачем і наказав нас розстріляти".

Пронічеву провели спочатку у будинок, де вже зібрали групу таких утікачів – 15-20 осіб. Потім їх перевозили в інше місце. "По дорозі я вистрибнула з машини, за мною вистрибнула іще одна дівчина…"

Пам'ятаймо ці звірства і недопустімо їх знову...





Джерела:

www.dw.com

www.istpravda.com.ua

понеділок, 28 вересня 2020 р.

Серце налите правдою й любов’ю: 175 років Івану Карпенку-Карому



Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині. Після початкової освіти в дяка Іван вступає до Бобринецької повітової школи, яку успішно закінчує 1859 р., одержавши на згадку книгу «Собрание литературных статей Н. И. Пирогова» з дарчим написом: «Дана от Бобринецкого уездного училища ученику 3-го класса Ивану Тобилевичу за успехи в науке...»

На цьому його освіта закінчилася, хоч і мріяв Іван поступити до університету, але матеріальні обставини не дозволяли. Тож 14-річний юнак був змушений стати на службу.

Згодом майбутній корифей українського театру познайомився з колишніми акторами трупи Жураховського — Голубовським та Кропивницьким. Саме ці два актори стали ініціаторами створення аматорського театрального гуртка, до якого увійшли молоді чиновники Бобринця, в тому числі й Тобілевич. На невеликій убогій сцені вони ставили свої перші вистави: «Ревізор», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Москаль Чарівник» та ін.


Саме в цей час вони ставлять п’єсу Марка Кропивницького «Семен Мельниченко» («Дай серцю волю — заведе в неволю»). Трупі було непросто, позаяк бракувало акторів. Іванові доводилося тоді виконувати роль не лише парубків, а й ролі молодиць та дівчат.

Крім Івана Карповича, згодом у постановках почали брати участь і його молодші брати Микола та Опанас, а також сестра Марія.

З часом театр переїздить до Єлисаветграда, де незабаром здобуває популярність. Репертуар був переважно один і той же, але з’явилися й новинки: «Гаркуша» Стороженка, і «Назар Стодоля» Шевченка. В родинному альбомі Тобілевичів збереглися дві світлини з тих часів: Іван Карпович у ролі Назара Стодолі та його перша дружина Надія Карлівна Тарковська — в ролі Галі. Він настільки був захоплений цією п’єсою, що навіть своїх дітей назвав іменами Назар та Галя.

Про велику любов глядачів до актора свідчить той факт, що на сторінках видання «Елисаветградский вестник» для заохочення глядачів не раз сповіщали, що в постановці бере участь «любимец публики И. К. Тобилевич».

В1883 р. Івана Карповича звільняють від служби на підставі симпатій до народницького руху та участі в поширенні «крамольних» думок серед народу.

Якраз на той час у місті сформувалася трупа М. Старицького, в якій уже працювали молодші брати, тому Іван без вагань вступає до трупи, де його радо прийняли. Здавалось би, починалося нове життя, але під час гастролей у Ростові прибуло розпорядження, в якому поліція вимагала, щоб Карпенко-Карий негайно залишив Ростов і обрав місцем проживання якусь провінцію, оскільки йому було заборонено жити в Малоросії й у великих центральних містах імперії.


Перший рік перебування під «гласним наглядом» у Новочеркаську для Тобілевича виявився особливо важким. Щоб мати засоби до існування, був змушений працювати робітником у кузні і згодом спромігся відкрити невелику майстерню, де виготовляв палітури для книжок.

Однак сцена манила до себе. В одному з листів до Садовського він писав: «Надіюсь незабаром прибути в товариство, щоб служити одностайно ділу рідного театру». І все ж дочекався: 1889 р. з Карпенка-Карого таки зняли нагляд поліції, тож тепер на нього чекала справа всього життя — театр.

Повернувшись на таку омріяну сцену, драматург до самої смерті не покидатиме її. Спочатку Іван Карпович став учасником трупи Садовського, проте разом з Панасом Саксаганським очолив окреме театральне товариство, яке складалося здебільшого із молоді.

Михайло Старицький так оцінював майстерність братів: «На мою думку, найталановитішим із братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч і зазвичай грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку — Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим — Івана Карповича Карпенка-Карого».

Три роки, проведені в Новочеркаську, минули не марно. Тут були написані відомі п’єси. Ще в Єлисаветграді він написав п’єсу «Чабан», імовірно, того ж року з’явилася перша редакція «Підпанків», але в Новочеркаську були створені також його найвідоміші твори: «Хто винен» («Безталанна»), «Бондарівна», «Розумний та дурень», «Наймичка» і «Мартин Боруля». Загалом у доробку драматурга 18 п'єс.

 Вікторія Вітряк

неділя, 27 вересня 2020 р.

Аптека для душі


Нещодавно у бібліотеці №8 відбувся цікавий захід, який підготувала наша колега Тетяна Ямінська. "Аптека для душі" - саме таку назку мав диспут, що мав на меті познайомити читачів з книжковими новинками та цікавинками нашого фонду. Як же ще назвеш ці витвори, що охоплюють одночасно сфери літератури, мистецтва і психології. Саме книги стали для багатьох наших відвідувачів розрадою і очікуванням, засобом спілкування і способом завжди буди у курсі подій. От і цього разу, запропонована підбірка містила неочікуваний сюрприз. Новітні технології з майбутнього увірвалися в художній текст, дивуючи і пропонуючи використовувати не лише уяву, а і сенсорні здібності. У нашій новинці "Моцарт 2.0", читачам пропонують паралельно з читанням слухати музику чудового композитора, як ви вже здогадалися, створену паном Вольфгангом Амадеєм. А в пригодницькій книзі "Аліса в країні чудес" за допомогою додатку на смартфоні ви зможете оживити героїв і побачити деякі їхні пригоди власними очима. Усе це створює окремий читацький вимір, у якому переплітається фантазія та реальність. Та купаючись у хвилях науково-технічного прогресу, не забудьмо і про інші книги, які завжди будуть не менш цінними за новизну, адже несуть в собі глибинні відкриття - знання і викликані написаним почуття.



Отож, рекомендуємо:

    

    

    

Приємного читання!

Інна Храбуст



середа, 23 вересня 2020 р.

Створення шкільних служб порозуміння

23 вересня у коворкінговій зоні бібліотеки-філії №8 відбувся захід «Експертне обговорення актуальних питань створення та розвитку шкільної медіації у загальноосвітніх школа м. Біла Церква».

Метою заходу була актуалізація проблеми ресурсного забезпечення місцевих шкільних служб порозуміння.

Головне завдання заходу – розробити практичні шляхи створення та розвитку шкільних  служб порозуміння  у нашому місті.

Учасниками заходу стали представники Управління освіти та науки БМР, Громадської спілки «Мережа правового розвитку», Юридичної клініки «Право і практика» Білоцерківського національного аграрного університету, практичні психологи та соціальні педагоги загальноосвітніх шкіл м. Біла Церква, працівники та волонтери Громадського Центру правосуддя в м. Біла Церква та ЗМІ.


вівторок, 22 вересня 2020 р.

З власного досвіду: «Крамничка «З легкої руки» Горана Петровича


Книга обплетена живоплотом запрошує розтулити гілля і зазирнути, чи нема, бува, там чогось навмисне прихованого від очей невтаємничених. Та коли вже переступаєш межу між  реальним і книжковим світом, інстинктивно рухаєшся прокладеними стежками в оповідь, яка розгортається просто на наших очах.

Локації змінюються, речі запросто можна додавати або переміщувати, – і усе це під впливом читачів, які вільно рухаються романом. Неймовірно вже те, що йдеться про книгу без єдиного персонажа, адже літератор Станіслав Браніца викохав її як місце для зустрічей з коханою, одержимо створюючи роман-дім, витворюючи його канву з ретельно дібраних слів. Та будьте обачні, зайшовши помилуватися розкішною віллою і садом, зважайте на розмитість граней між реальністю і плодом уяви письменника, бо тут зустрінеш не тільки закоханих, а й тих, що здатні на знищення  не тільки кохання, а й життя…



Інна Храбуст

понеділок, 21 вересня 2020 р.

Загадкова і непередбачувана Оксана Забужко


Життєві стежки

Окса́на Забу́жко — українська письменниця, поетеса, есеїстка і публічна інтелектуалка. Її твори перекладені понад 20 мовами. Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. Авторка нагороджена численними преміями та відзнаками. Батько письменниці, Стефан Забужко (1926—1983) — педагог, літературний критик і перекладач, у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Обжирко-Забужко (1926—2014) — вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів.

За словами письменниці, свою філологічну освіту вона отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 р. Оксана Забужко мешкає в Києві. Закінчила філософський факультет (1977—1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.

Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П.Чайковського (1986—1988), з 1989 р. — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України. У 2001 році викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. В 1987 році прийнята до Спілки письменників СРСР. 1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. Одружена з художником Ростиславом Лужецьким.

Нині, 19 вересня, пані Оксана відсвяткувала ювілей, з нагоди якого висловлюємо щирі вітання.



Творча скарбниця

У творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 р. її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки в 1985 р У автобіографії 1997 р. письменниця говорить: «Якщо я завдячую Радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй „літературній кар'єрі“ — на цілий брежнєвський період, — інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу, як воно зазвичай і відбувається з літературними „вундеркіндами“…».

Творчість Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми національної ідентичності і гендеру. Перший роман Забужко, «Польові дослідження з українського сексу», вийшов у 1996 році і викликав бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів.

Письмо Забужко — стилістично новаторське і інтелектуально провокативне — викликало нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків, незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку. Фаховий філософ і культуролог, Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття. Роман «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні.

Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, націленість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західного читача. Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору.



Мольфарка українського слова: Дара Корній



Мирослава Замойська
 (справжнє ім’я письменниці) народилася 20 вересня 1970 року в селі Секунь, що на Волинщині. Після закінчення середньої школи вступила на журналістсько-редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (нині Українська академія друкарства), де й отримала вищу освіту. Зараз письменниця мешкає у Львові, тривалий час працювала у Львівській національній академії мистецтв.


20 вересня відзначила ювілей Дара Корній, авторка майже двох десятків книг. Приєднуємося до численних привітань і бажаємо нових, прекрасних ідей, що і надалі захоплюватимуть і надихатимуть всю країну на вивчення свого міфологічного коріння.
Якби не Волинь, мене не було б як письменниці... кожного з нас живить те середовище, в якому ми живемо з дитинства...


Своїми літературними вчителями письменниця вважає Стівена Кінга, Джона Толкіна, Лесю Українку, любить творчість Пауло Коельо, Габріеля Гарсія Маркеса, Франца Кафки й Володимира Лиса.

Свою письменницьку кар'єру Дара Корній розпочинала з текстів для дитячих і підліткових журналів, а ьз 2013 року, практично щорічно, вона видає по дві книги на рік. У 2010 році у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» була опублікована її перша книга – «Гонихмарник».  Роман був написаний у жанрі міського фентезі та удостоєний премії «Коронація слова», а також отримав низку інших книжкових нагород.


Досить цікавою є історія написання роману. «Гонихмарник» був написаний для доньки письменниці, яка в підлітковому віці зачитувалася вампірською сагою "Сутінки" Стефані Маєр. Відтак, у Дари Корній виникло "звичайне бажання люблячої матусі допомогти своїй дитині дати лад певним підлітковим проблемам та бідам", "Щоби було не гірше, аніж у Стефані Маєр, і без вампірів". У результаті вона таки створила роман, у якому показала не лише своїй доньці, а й багатьом іншим підліткам  потужну  міфологію нашого народу.



 

пʼятниця, 18 вересня 2020 р.

З власного досвіду: Ерік-Емманюель Шмітт "Оскар і рожева пані"


Ще в 2015-му в Києві показали незвичайну виставу, яка змусила плакати усіх. Нарешті книга з історією юного Оскара потрапила до рук і мені. Захоплена попередньо прочитаною «Мадам Пилінська і таємниця Шопена», я була в передчутті від наступного творіння Еріка-Емманюеля Шмітта настільки, що обрала його, навіть не поцікавившись про що йтиметься у книзі. І хоч серйозність тематики дещо ошелешила мене, але аж ніяк не похитнула моєї тяги до твору.

Що ж, дещо інтригуюча назва зовсім не готує нас до того, що ми почуємо всі думки, відчуємо усі переживання хлопчика, що знаходиться наприкінці своєї дороги до Бога. Цей маленький проміжок часу піщаний годинник вбирає з невмолимою швидкістю, мов би втискаючи в дитячі літа і юність з першим коханням, і подружнє життя і кризу середнього віку, і старість з роздумами на смертному одрі.

«Був час, коли я сам був серйозно хворим і невідомо як все могло закінчитись. Бувало, що я супроводжував людей на шляху до смерті, я бачив як помирають люди. Звичайно, я міг взяти для книги дорослу людину, але взяв дитину. Яка різниця, в якому віці людина помирає. Вона все одно проживає ціле життя.<…> Ще мене вразила фраза Достоєвського: «як можна вірити в Бога, дивлячись, як помирає дитина?» – пише автор.

Оскар не списаний з конкретної дитини. Він – це образ, в якому об’єднані  всі дорослі, яких  проводжав в останню путь Ерік-Емманюель Шмітт. Важливим лейтмотивом твору є те, як діти ставляться до хвороби і смерті; як сильно боїмося їх ми, дорослі, хоча  так само не можемо осягнути її у своїх уявленнях, в тій же мірі не знаючи що чекає нас за межею реального…

Інна Храбуст

 

четвер, 17 вересня 2020 р.

У дружньому колі


Холодні дні ще не встигли прийти в наше життя, не позолотилися місцеві пейзажі. Тож, насолоджуючись залишками тепла і останніми  осяйними, радісними днями, до бібліотеки №8  завітали учасники клубу «Золота осінь» Академії пенсіонерів. Обмінялися останніми новинами та отримали корисну, цікаву інформацію. Завідувачка книгозбірні Світлана Хмільова розказала про непросту ситуацію в місті, пов’язану з
 з пандемією коронавірусу та провела детальний інструктаж задля збереження здоров’я людей, що знаходяться у групі ризику.

Бібліотекар Майя Боженко розповіла учасникам заходу про нещодавно відвідану екскурсію, заохочуючи їх до активного і пізнавального часопроведення. Після цього було вшановано 988 річницю міста прочитанням віршів письменників-краян, підібраних бібліотекарем та самими академістами.







середа, 16 вересня 2020 р.

Рідний край, я тобою живу


Вітаємо Анну Романюк читачку бібліотеки-філії №8, ученицю 10 класу БЗШ  №12,  що перемогла в онлайн-конкурсі «Рідний край, я тобою живу», здобувши 1 місце в номінації «Авторський вірш».  Бажаємо нових творчих досягнень, розвитку майстерності та успіхів у реалізації найсміливіших ідей!

вівторок, 15 вересня 2020 р.

"Останній з могікан" Фенімор Купер


Сьогодні відзначаємо День народження Фенімора Купера. Пропонуємо вам деякі цікаві факти з його біографії. У 1811 році Купер одружився на француженці Делане. Вона любила читати книги. За легендою, Джеймс читав своїй дружині роман вголос і зронив фразу, що може написати і сам не гірше. Делана посперечалася з чоловіком на цей рахунок. І Фенімор через кілька тижнів написав роман під назвою «Обережність», який був опублікований анонімно.

Джеймс Купер був 12-ю дитиною з 13-ти в сім’ї. У самого Купера було 7 дітей, з яких 2-е померли в ранньому віці. У 1826 році Джеймс взяв подвійне прізвище Фенімор-Купер на честь родичів по материнській лінії. Згодом у прізвищі зник дефіс.  Батьки Джеймса Купера були фінансово забезпеченими людьми в суспільстві і мали високе положення. Тому синові вони дали кращу освіту. У 13 років автор був зарахований в Єльський університет. На третьому курсі Купер був виключений через деякі трюки: він підірвав двері одного учня і прив’язав в кімнаті для читання осла.

Найвідоміші твори Фенімора Купера – «Піонери», «Звіробій», «Слідопит», «Останній з могікан», «Прерія».

Роман «Останній з могікан» вважається шедевром.

понеділок, 14 вересня 2020 р.

В Україні День вітчизняного кінематографу


Сьогодні, 14 вересня, відзначаємо Де́нь украї́нського кіно́ — мистецтва, що маючи свою історію в Україні і безумовний вплив на широке коло глядачів та смак почіновувачів справжніх кіношедеврів.

Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. Кілька років по тому в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс.

На час винайдення кіно вважалося атракціоном, «рухомою фотографією»; воно багато запозичувало з літератури і театру. В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускатись комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

Із появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937). Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.

У новітній час попри всі перешкоди наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу. Варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка, Ахтема Сеітаблаєва.

Останній, до речі, 12 вересня цього року Лауреатом премії імені Василя Стуса.Нагадаємо, Премія присуджується авторам, які мають видатні успіхи у своїй галузі, займають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі. Премію щороку присуджують літераторам, митцям, режисерам за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції. 


субота, 12 вересня 2020 р.

988 місту понад Россю!


Біла Церква – одне з найстаріших міст давньоруської держави, що 
має велике історичне значення. Засноване воно в 1032 р. на високому скелястому березі Росі великим князем київським Ярославом Мудрим. Під назвою Святий-Георгій-на-Росі (в літописах фігурує коротка назва Юр’їв) місто було одним з південних форпостів, що стримували напади кочівників.
Щодо походження його назви, історики говорять, що у 1050 році Ярослав Мудрий спорудив на Замковій горі єпископську церкву з білого каменю. Після руйнування міста монголо-татарами у ХІІІ ст. ця споруда довгий час служила переселенцям орієнтиром серед густих і диких лісів, що вкривали у той час долину Росі. Саме тому місце, де стояв собор, а згодом і місто, що постало з руїн князівського Юр’єва на скелястому березі, дістало назву Біла Церква.
Вітаємо Вас з його 988 річницею і пропонуємо перевірити як добре ви знаєте архітектуру Білої Церкви, яка увійшла до семи чудес України.

1.

2.


3.

    4.

5.

    6.



Перевірте себе.
1. Костел Іоана Предтечі. Закладений 1796 року, закінчений будівництвом 1812 року. Стоїть на Замковій горі, пам'ятці археології. Будівля цегляна, хрестовидна в плані, з напівкруглою апсидою, однокупольна з двома башточками-дзвіницями, в одній з яких - західній - розміщений годинник-куранти. Свого часу був такий і в другій. Урочистий головний фасад, який замикає вулицю Ярослава Мудрого, акцентований портиком з чотирьох колон коринфського ордера. Підхід до нього - сходи з граніту, реставровані в 1980-х роках. Уміли будівничі минулого вибирати місце для культових споруд. Поставили костел на високій горі, органічно вписавши в мальовничий навколишній пейзаж. Вдалішого місця в Білій Церкві нема. Пізнішими забудовами з деяких точок види на костел закриті, що завдало шкоди цьому дивовижному пам'ятникові архітектури. А раніше своєю пишнотою костел домінував на місцевості. Велику цінність становлять інтер'єри споруди, представлені витонченими ліпними прикрасами.
2. Білоцерківська гімназія. Збудована в 1843 році. Граф Вл. Браницький виявив благодійність, запропонував міністерству освіти приміщення під гімназію, якщо уряд погодиться перевести її з Вінниці. Тамтешня будівля учбового закладу була аварійна, і заперечень не було. Граф поставив умову, що надане приміщення буде в розпорядженні уряду допоки використовуватиметься за домовленістю, а "закриють гімназію - я в ньому завод влаштую". Пересторога, треба сказати, не зайва: після повстання 1863 року військові добивалися закриття гімназії як "розсадника польського духу".
3. Преображенський собор (роки будівництва 1833-39) освячений 24 вересня 1839 року митрополитом Київським Філаретом. Його фундатор гр. О. Браницька померла 1838 року й захоронена в ньому ще неосвяченому. Передчуваючи близьку кончину, 6 серпня вона склала духівницю, в якій, зокрема заповіла, що "маючи повсякчасним правилом по-батьківському допомагати селянам в правильних і незалежних від недбальства їх потребах, із капіталів одеського комерційного банку призначено 1000000 рублів асигнаціями, залишаючи їх недоторканими, з тим щоб одержувані з них відсотки по 40000 рублів щороку були вживані на добробут селян", а також, "бажаючи бути корисною стражденним від хвороб, і тим вшанувати померлого чоловіка, вона доручає синові Владиславові Ксаверовичу влаштувати поблизу м. Біла Церква богоугодний заклад на 40 ліжок на правилах сестер-жалібниць під назвою Ксаверівської лікарні... щороку 100000 рублів видавати сестрам-жалібницям на їх утримання".
4. Церква Марії Магдалини - цікава архітектурна споруда - посідає панівну точку в зарічній частині міста. Храм був зведений в 1843 році, кошти на будівництво святині виділив Владислав Браницький. Церква розташовується за межами історичного центру Білої Церкви. Вона має візуальні зв'язки, добре видима з боку в'їзду в місто з Таращанського напряму, і звичайно не випадково - від Преображенського собору. При настоятелі О.В. Залізницькому в церкві зроблений цікавий розпис інтер'єрів, що збільшило емоційне навантаження на молільників. Дещо пізніше відремонтована дзвіниця і барабан з банею на храмі, а також побудована каплиця.
Храм був зведений в 1843 році, кошти на будівництво святині виділив Владислав Браницький. Церква розташовується за межами історичного центру Білої Церкви.
5. Зимовий палац. Займає центральне місце в ансамблі резиденції Браницьких і розташований в глибині курдонера. Це дерев'яна двоповерхова обтинькована споруда в стилі класицизму. Головний фасад прикрашений чотириколонним портиком і іонійським ордером. Будівля прямокутна в плані. Строгість, простота і стриманість форм не применшують його сприйняття. Можливо, в ньому вже читаються риси занепаду класицизму в архітектурі цивільних будівель. Палац стоїть на території колишнього будинку старости.
6. Торгові ряди (є ще й інша назва Гостинний двір) збудовані за порівняно короткий час 1809-1814 p.p. Деякі архітектурні документи відносять будівництво їх на кінець XVIII ст. Припускають, що тоді були закладені підмурівки цієї споруди, яка мала важливе значення для формування забудови Білої Церкви: на прилеглих до неї територіях виросли одно та двоповерхові будівлі житлового, торгового та громадського призначення.
(Інф. за bila-tserkva.com.ua)