пʼятниця, 29 травня 2020 р.

Багатодітний батько Сава Голованівський



  Ім'я Сави Овсійовича Голованівського - поета, прозаїка, драматурга, публіциста, перекладача - відоме багатьом. В його творчому доробку майже шістдесят книг, яким він - батько і творець. Це ліричні поезії, балади, ліро-епічні та драматичні поеми, п'єси, романи. У його активі також і новели, оповідання, публіцистика, велика кількість перекладів і переспівів з вітчизняної та світової поетичної класики.
  С. Голованівський народився 29 травня 1910 року в селі Єлизавєтградці (нині - Олександрівського району). Закінчив семирічку, профтехнічну школу та Одеський сільськогосподарський інститут.
  У двадцяті роки вийшли його перші збірки поезій "Кіньми залізними", "Одверто", "Василь Найда", "Рапортую", "Книга поем", "Так починалася пісня", "Фронтовики", головною темою яких була героїка громадянської війни.
  Згодом, уже в тридцяті, Сава Голованівський, один з наймолодших учасників Першого Всесоюзного з'їзду радянських письменників, продовжує плідно працювати на літературній ниві.
  З'являються не тільки нові вірші, а й балади, поеми, пісні, які увійшли до збірок "Тисяча друзів", "Дружба мого покоління", "Зустріч Марії", "Перша книга", "Вибране", "Книга визнань", "З листів про дорогу".
  У цей період Голованівський звернувся і до драматургії, 1934 року він написав першу п'єсу "Смерть леді Грей", а у 1939 році - драматичну поему "Поетова доля", присвячену 125-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка. Постановка цієї п'єси в Київському театрі ім. І.Франка стала справжньою подією театрального життя України.
  З перших днів війни Сава Голованівський пішов на фронт військовим кореспондентом. Як воїн і поет Сава Овсійович пройшов фронтові дороги з честю. Мав два поранення, отримав нагороди, серед яких - ордени Червоного Прапора та Вітчизняної війни II ступеня, медалі... Приніс із фронтових доріг і нові твори - бойові, закличні, пристрасні поезії, нариси, кореспонденції. Вміщувані у фронтовій пресі, вони були насичені безпосереднім вражейням з полів жорстоких битв.
  Тоді ж, під час війни, особливої популярності набула його "Пісня про мою Україну", покладена на музику композитором І. Віленським. Опублікована у газеті "Червона Армія", де працював поет, вона швидко облетіла фронти:
  Я вірив, ще ворог тебе не поборе,
  і ворог тебе не зборов, -
  він ще відповість за гірке твоє горе
  і кров'ю заплатить за кров...
  У роки війни світ побачили нові поетичні збірки Сави Голованівського "Поєдинок", "Книга воїнів", "Крапля крові", російською мовою вийшли збірки віршів "Мсти, вони", "Грозен Днепр", "Искупление мужеством", "На запад идут батальоны".
  Коли прийшов день Перемоги і поет повернувся до рідної домівки, настав мас плідної і різномаїтої творчої праці. Але, починаючи з 1948 по 1953 роки, коли в країні велася боротьба з "космополітами", Сава Голованівський потрапив в їх число. Це був найважчий період у житті письменника, але він мужньо продовжував працювати на ниві літератури. Згодом одна за одною з'явилися збірки його поезій, вийшли й перші епічні геюри - романи "Тополя на тому березі" та "Корсунь". Письменник розповів про врятування від остаточного знищення фашистами Дніпрогесу. В повоєнні роки Сава Овсійович чимало працював і як драмагург. Він створив нові п'єси "Сонячна сторона", "Перший грім", "Істина дорожче", "Дальня луна", "Тінь минулого дня", в яких оспівує людську мужність, стійкість та любов за всіх часів - від декабристів і народовольців до сучасників. Ці п'єси йшли на сценах театрів України та за її межами.
  Перу Сави Голованівськогс належать і книги статей "Часопис", "Від нашого кореспондента", "Меморіал". Окремі його твори перекладено російською, польською, чеською, німецькою, англійською та іншими мовами.
  Багато зробив письменник у галузі художнього перекладу. Голованівський перекладав твори О.Пушкіна, М.Некрасова, Байрона, Гете, Гейне, Гюго, Міцкевича, Словацького, В.Маяковського та багатьох інших відомих поетів.
  Його творча спадщина велика та різнопланова, вона засвідчує широкий діапазон творчих інтересів автора. Його завжди приваблювали багатогранні прояви людської особистості. Він незмінио прагнув живим словом брати участь у справах сучасників.
  Пішов з життя Сава Овсійович Голованівський 7 травня 1989 року.
Джерело: http://www.karpenkokarymuseum.kr.ua

четвер, 28 травня 2020 р.

100-ліття Наума Мироновича Тихого

Наум Миронович Тихий ( Наум Миронович Штілерман)  народився 25 травня 1920 р. (за іншими даними, 14 вересня 1922 р.) в українсько-єврейському  містечку Ємільчино на Житомирщині (нині райцентр Житомирської області) в родині містечкового провізора.
У 1937 р. закінчив десятирічку з відзнакою і був без іспитів прийнятий до Київського університету на відділення української філології. У тому ж році батька Н. Тихого було репресовано, як ворога народу». Учасник Другої Світової війни. Пішов добровольцем на фронт у липні 1941 р. у складі студентського батальйону. Учасник оборони Києва та Сталінградської битви. Нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями. Після демобілізації у 1945 р. повернувся до Київського університету, який закінчив у 1947 р. 
Жив у місті Києві, працював у видавництві «Радянський письменник», в редакції «Літературної газети». З 1956 року на творчій роботі.     Наум Миронович належить до того покоління, яке прийшло в літературу з окопів Другої Світової війни, пережите на війні було для поета найвищою точкою, своєрідним «спостережним пунктом», з якого йому бачився світ.  Перша збірка поезій Н. Тихого «Розмова з друзями» вийшла у 1947 році. У тому ж році його було прийнято до Спілки письменників країни. 
Творчий шлях Н. Тихого поділяється на два етапи. Перший, позначений низкою поетичних збірок і романом «В дорогу виходь на світанні». З героїнями роману, Ганною Хмільченко та її подругами, ми знайомимося в день, коли їх спіткала перша на віку невдача: не витримавши екзаменів до інституту, вони ні з чим повертаються в село. Не одразу знаходять подруги своє справжнє місце у житті. Не легким виявилось і кохання Ганни, бо не одразу навчилась вона розумітися на людях... При всій яскравості образів, високому рівні версифікації, та якості письма, не виходить за рамки традиції соціалістичного реалізму. У ній не можна було обійтись без кількох віршів або поем про великого Сталіна і про будівничих «світлого комуністичного майбуття».  1964 рік — початок принципово нового етапу у творчості Н.Тихого. Збірка «Колиска на вітрах» — це вже поезія художника-філософа, що за визначенням стоїть вище ідеологічних штампів. Саме глибиною думки, яка напрочуд природно витікає з відчуття, з емоції, позначений доробок Н. Тихого від 1964 р. Роман «Рахунок за сонце» (1970 р.) написаний на основі власних фронтових спогадів поета. Проте багато у чому твір є експериментальним для свого часу: за композицією, образними засобами, ритмом прози. Роман Наума Тихого присвячений подіям Другої Світової Війни. ...Грізний 1943 рік. Кілька місяців тому відгриміла Сталінградська битва. У глибокому тилу "вчителює" після поранення колишній зв’язківець Сергій Лимаренко. Та душею, пам’яттю він і досі у рідному третьому батальйоні, у вирі недавніх боїв...
Вірш «Молитва за Україну» , в якому злиті воєдино почуття єврея за походженням і українського патріота за способом життя і мислення — можна було б покласти серед перших блоків у фундаменті поліетнічної української політичної нації. У 1995 році вийшла остання збірка творів Наума Мироновича під назвою «Седмиця». Цикл з семи драматичних поем. «Седмиця» — творчий підсумок поета, над яким він працював протягом 20 років: з 1975 до 1995 року. В український літературі до того цим надскладним жанром так масштабно послуговувалася лише Леся Українка у «Лісовій пісні!». В циклі філософських поем Наум Тихий поставив собі за мету втілити своє бачення низки гуманітарних проблем світового розвитку. Особиста й суспільна етика, мораль, культура людського співжиття, міжнаціональні відносини, зокрема, розбрат між народами як джерело катастрофічних загроз, що нині постали перед цілим людством, - ці та інші болісні, нелегко вирішувані питання нашого вселюдського поем, вміщених  у «Седмиці». Автор тридцяти поетичних збірок, серед яких «Розмова з друзями», «планетарного сьогодення становлять поетичну й філософську домінанту Листи з гуртожитку», «Будівничі», «Любов і труд» , «Що серце знає», «Колиска на вітрах» , «З усіх доріг» , «Цілую хліб твій», «Будень вічної вулиці», «Будь славен день», «Понад озимим полем», «Щоб не згас вогонь», «Вибране: поезії» , «Смак осіннього вітру». Прозові твори Н. Тихого - романи «В дорогу виходь на світанні» , «Рахунок за сонце» ; нариси тощо. Н. Тихий багато перекладав українською з мов народів СРСР. Особливо великий його внесок у перекладі з ідиш - Давида Гофштейна, Переца Маркіша, Риви Балясної 
Уже на схилі літ спілка письменників України за широкої участі громадськості вшанувала Наума Мироновича Тихого. В 1986 році за збірку поезій «Понад озимим полем» поет був удостоєний літературної премії імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини». Лейтмотивом проходить крізь вірші філософствування про минуле, майбутнє, роздуми інтимного характеру, занурення у глибини душі. Наум Тихий не цурається української традиції, поєднуючи у своїх творах безліч напрямів, як то неоімпресіонізм, традиціоналізм, символізм. Кожен образ - символ збірки – окремий вивершений концепт, що, поєднуючись із іншими, створює різнобарвний потік непересічної поезії. 
Джерело: http://cbsbook.com.ua


середа, 27 травня 2020 р.

Бандурист-віртуоз, композитор, письменник, лікар. До 100-річчя Зиновія Штокалка

Зіновій Штокалко – український поет – модерніст, студентський діяч і лікар-інтерніст, онколог і дерматолог, доктор медицини, художник, бандурист. Таку характеристику видатного українця Зіновія Штокалка подає Вікіпедія. Окрім цього, Штокалко – лікар, відомий в Америці своїми науковими дослідженнями з приводу етіології і лікування новоутворень і злоякісних пухлин.
«Скальпель, перо і бандура» – так визначають основні життєві іпостасі Штокалка – науковця і Штокалка – митця. Він народився 1920 р. в сім’ї священика, був четвертим з п’яти синів. Його старші брати померли у дитинстві і, можливо, це спонукало його вибрати медицину, як професію. Однак, закінчивши середню освіту, він не міг поступити на медицину, бо в міжвоєнній Польщі, до складу якої тоді входила Галичина, був закон, який обмежував число українців на медичному факультеті. Як не дивно, справа вирішилася позитивно за першого приходу радянської влади у Галичину, коли вона увійшла до складу УРСР. Дивно, що будучи сином священика, Штокалко не мав ідеального для радянських часів соціального походження, однак воно йому не зашкодило. Німецько-радянська війна перервала його студії медицини, і Штокалко здобув звання доктора медичних наук після війни в Мюнхенському університеті, захистивши дисертацію про біохімію карциногенези. Штокалко емігрував до США в 1952 р. і мусив подавати прохання до Верховного Суду, щоб американський медичний естаблішмент визнав його європейський диплом. 
Працював у різних лікарнях м. Нью-Йорку, а згодом і приватно, і не раз безоплатно лікував бідних чорного району Гарлему. У медичній практиці Штокалко не обмежувався традиційною західною медициною, але користувався також тоді маловідомою на Заході акупунктурою. В американському медичному світі Штокалко був такою собі «білою вороною»: тоді, як і тепер, цей естаблішмент боронився на всякі лади із загальним медичним страхуванням, а Штокалко отстоював право кожного за доступне медичне обслуговування. Безперечно, що «Штокалко був ренесансовою людиною: він досліджував хворобу раку, був талановитим графіком, а його (і його друзів) літературна творчість відкрила двері української літератури сюрреалізмові та театрові безглуздя».
До першої радянської окупації Галичини Штокалко так далеко зайшов у своїй техніці гри на бандурі, що Народний комісаріат освіти запропонував йому опрацювати підручник гри на бандурі. Почувши молодого бандуриста, досвідчені професіонали здивувалися, яку надзвичайну техніку має цей молодик. Штокалко зрозумів, що те, що він почав за радянської окупації, має неабияке значення, а саме – аранжування 105-ти українських пісень (загалом протягом життя – понад 300). 
Його особисте життя не було щасливим. Помер З. Штокалко 28 червня 1968 року в Нью-Йорку (США) у розквіті своєї життєвої активності та музичної й літературної творчості від недугу печінки. Творча спадщина видатного бандуриста Зіновія Штокалка величезна і досі як слід не досліджена.

Джерело: Іваниш А.А., Єсипок В.М. Зиновій Штокало – реформатор сучасного кобзарства // «Young Scientist». –  2018. –  № 2 (54). – 124-127.

вівторок, 26 травня 2020 р.

Фея казкового дитинства


Незабаром Áнні Кóршуновій виповниться 50 років. Це українська письменниця, поетеса, публіцист, автор лібрето для дитячих музичних п’єс, дійсний член Національної спілки письменників України, переможниця у номінації «Дитяча книга року ВВС-2017» за книгу «Комп і компанія».
Анна Коршунова (Шевченко Ганна Євгенівна) народилася 29 травня 1970 року в місті Кіровоград. Дитинство промайнуло у бабусі на Полтавщині. Закінчила Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка, аспірантуру за спеціальністю «Фізична географія, геофізика і геохімія ландшафтів». Кандидат географічних наук. Довгий час працювала в школі, викладала біологію та географію. У 33 роки потрапила в журналістику. Була заступником головного редактора газети «Ярмарок». З 2009 року працює в Сумській обласній гімназії для талановитих та творчо обдарованих дітей. У шлюбі, виховує двох синів. Мешкає з сім’єю та працює в Сумах.  
З третього класу маленька Аня почала складати казки та вигадувати цікаві історії, але тоді вона навіть не думала, що у майбутньому це захоплення переросте у щось більше. Книга в сім’ї Анни Коршунової займає почесне місце. Після того, як народні казки та класична художня література була ретельно перечитана, Анна зіштовхнулась з проблемою у виборі якісної художньої літератури для дітей. Старший син запропонував мамі написати казку власноруч, з того все і почалось. Писала багато, але виключно для сімейного користування. Подруга Анни, поетеса, письменниця Людмила Ромен порадила надіслати свої твори до видавництва. Казками зацікавилось Харківське видавництво «Синтекс». У 2010 виходить друком перша книга «Фроська – кімнатна фея», а вже через рік, у 2011 з’являється наступна - «Справжні друзі». У 2010 Анна Коршунова взяла участь у щорічному літературному конкурсі «Просто так», що проводився на той час в місті Коростень Житомирської області. Письменниця отримала Гран-прі (вперше в історії конкурсу за вірші для дітей), диплом від журналу «Дніпро», премію «За гуманізм в літературі». Автор численних лібрето для дитячих музичних п’єс.
Список видань (хронологічно)
«Фроська – кімнатна фея» (2010)
«Справжні друзі» (2011)
«Паровозик Пузя» (2012)
«Разом веселіше» (2012)
«Пригоди лицаря Морквицаря» (2012)
«Андрійкова мандрівка» (2014)
Збірки віршів «Крила в шухляді» (2011)
«Комп і компанія» (2017), (Премія Книга року ВВС-2017 у номінації «Дитяча книга»)
«Казкове місто Суми. Дитячий путівник» (2017)
«Маленькі історії казкового міста» (2018)
Автор дитячих мюзиклів
«Кукуріку»
«Рогата кішка»
«Дзвени, дзвіночку»
«Пригоди принцеси Фінеси» та ін.
Додаткова інформація: https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=8331

понеділок, 25 травня 2020 р.

85 років тому народився Юрій Ярмиш, майстер дитячої прози

Юрій Феодосійович Ярмиш народився 25 травня 1935 року в сім’ї вчителів у промисловому місті Кам’янську, що виросло на місці козачої Кам’янської січі (у 1936 році це місто було перейменоване на Дніпродзержинськ). З дитинства запам’ятались малому Юркові широкі придніпровські степи, Дніпрові кручі, коли вони разом з батьком мандрували стежками запорозьких козаків. Батько Юрія був учнем і другом славнозвісного українського історика Дмитра Івановича Яворницького. Від них дізнався малий Юрко багато цікавого про минуле нашого народу, про героїзм українських козаків у боротьбі за свободу. Ці подорожі та розповіді надзвичайно захоплювали уяву хлопчика. До того ж один із його предків був отаманом Полтавського полку Війська Запорозького часів гетьмана Богдана Хмельницького.
1930-го року сім’я Ярмишів переїхала до старовинного, тоді прикордонного, міста Дрогобич, що на Львівщині. У роки війни з німецькими окупантами багато важливих заводів та фабрик були евакуйовані на Урал. Туди ж на кілька років виїхали й Ярмиші. У 1944 році родина повернулася у Дрогобич. Мама викладала у школі географію, батько відновлював зруйноване війною господарство області, а Юрій вчився у міській середній школі № 4 — колишній Дрогобицькій гімназії. У свій час тут здобували освіту майбутні класики української літератури Іван Франко, Василь Стефаник, відомий письменник та громадський діяч Михайло Павлик. Літературні традиції гімназії, спадщина цих видатних людей звичайно ж вплинули на свідомість талановитого юнака, стали поштовхом до його літературної творчості.
Юрій завжди нетерпляче чекав літа, адже під час канікул він міг відвідувати свого дядька-прикордонника, який на початку 50-х років минулого століття служив у Закарпатті, поблизу Рахова. З тієї місцини можна було бачити найвищі гірські вершини Карпат, спостерігати, як швидкоплинною річкою Чорна Тиса плотарі сплавляють ліс. У той період Юрій написав свої перші вірші. Але став казкарем, а не поетом.
У 1950 році у Дрогобич на творчі зустрічі приїхала група письменників з Києва. Серед них були поети Д. Білоус, В. Швець та Б. Степанюк, які відвідали славнозвісну Дрогобицьку школу. Послухали на літературній студії виступи студійців, звернувши увагу на Юрія Ярмиша. І порадили талановитому юнакові здобувати літературну освіту. Школу Юрій закінчував у Нікополі, де, як відомо, у XVII столітті на високому березі Дніпра розташовувалась Микитська січ. Там 1648 року козаки обрали своїм гетьманом Богдана Хмельницького.
У 1953 році Ю. Ярмиш вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Як згадує Юрій Феодосійович, напередодні закінчення навчання йому наснився сюжет його першої казки «Вітрисько», яка і визначила його майбутню долю.
1958 року після закінчення університету молодий письменник розпочав свою трудову діяльність у Кримському державному видавництві у Сімферополі. 1960 року вийшла його перша збірка казок, яка називалася, як і перша його казка, «Вітрисько». У 1963 році Юрія Ярмиша, на той час автора вже чотирьох дитячих книжок, прийняли у Спілку письменників України. Того ж року його призначили головним редактором журналу «Піонерія», в якому письменник пропрацював одинадцять років. З 1974 по 1988 рік Юрій Феодосійович працював головним редактором журналу Спілки письменників України «Радуга». За своє життя відомий письменник випустив у світ понад 60 книжок казок, притч, байок, серед яких: «Золотий кораблик», «Два майстри», «Чарівними стежками», «Великий мисливець», «Їжачок і Соловейко», «Солодкий Марципан» та ін. Книжки письменника перекладено п’ятнадцятьма мовами, серед них англійською, болгарською, німецькою, французькою, іспанською та ін. Юрій Ярмиш не лише сам пише казки, він ще й вивчає казку як дослідник, є автором багатьох літературознавчих статей на теми дитячої літератури.
Він є членом міжнародного товариства дослідників літератури для дітей та юнацтва. Юрій Феодосійович багато подорожував, побував у багатьох країнах світу. І кругом спостережливе око письменника фіксувало найцікавіше. Потім про побачене він розповів у серії цікавих документальних книжок-подорожей, серед яких: «Дорогами Індії», «Набат Хіросіми», «Світ тривог і надій».
Творчість Юрія Феодосійовича Ярмиша відзначено літературною премією журналу «Перець» (1970 р.), медаллю А.С. Макаренка (1972 р.), Почесною грамотою Президії Верховної Ради України (1985 р.). У 1974 році за книжки «Золотий кораблик», «Сонечко», «Вовчі окуляри» він був удостоєний республіканської літературної премії імені М. Островського. За цикл новел-фантазій письменника відзначено літературною премією ім. Ю. Яновського (2001 р.). Ю.Ф. Ярмиш став лауреатом найважливішої премії України у галузі дитячої літератури – премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва 2006 року. І отримав письменник цю нагороду за збірки казок «Дванадцятиголовий Дракончик», «Сповідь чаклуна» та «Казка стукає у двері». Життя письменника обірвалося 2013-го року, коли йому було 79.
Джерело: http://www.ukrcenter.com

неділя, 24 травня 2020 р.

Біля витоків слов'янської писемності

Сьогодні в Україні відзначають День слов’янської писемності і культури.
Свято встановлене згідно з Указом Президента від 17 вересня 2004 року, в день вшанування пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефодія – просвітителів, що відіграли визначну роль у розвитку й становленні слов’янського письменства і культури, покровителів Європи.
Кирило (827–869) і його старший брат Мефодій (815–885) народилися в македонському місті Фессалоніки (тепер Салоніки, Греція) в сім’ї воєначальника. За походженням болгари. Якщо Кирило був стовідсотковим гуманітарієм – здобув освіту в школі при імператорському дворі Константинополя, а згодом працював патріаршим бібліотекарем і викладав філософію, а потім перебував, навіть, на дипломатичній службі, то Мефодій був спочатку військовим, правителем однієї з слов’янських областей поблизу Солуня. Військова кар’єра його не вдовольняла, і він став ченцем, а невдовзі й ігуменом одного з монастирів у Малій Азії.
Згодом брати об’єдналися в просвітницькій діяльності – перекладали слов’янською мовою богослужебні книги, самі писали оригінальні твори, проповідували православ’я, виступаючи проти німецького католицького духовенства (вже тоді точилася боротьба між греко-православною Візантією і латино-католицьким Заходом за вплив на слов’янські племена), відкривали при церквах школи, готували учнів. Вони упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє.
Джерело: https://www.ukrinform.ua

Поет і драматург Юрій Рибчинський


Його пісні в різний час виконувалися Ніною Матвієнко, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем, Софією Ротару, Таїсією Повалій, Наталією Бучинською, Наталією Могилевською, Русланою Лижичко, Павлом Зібровим, Тамарою Гвердцителі та іншими. Мало кому з поетів так таланить, як Рибчинському, щоб його тексти сприймали за народні. Вони звучать настільки автентично, що люди часто їх приписують творчому генію українського народу. 
«Дикі гуси», "Тече вода", "Зелен-клен", "Минає день" та "Хрещатик" - його пісні стали легендами. Це далеко не весь перелік, хтось каже, що на музику покладено близько 150-ти творів Юрія Рибчинського, але він говорить "з 70-х років менше ніж 100 пісень на рік я не писав". Але попри це, коли його запитали як би він представив себе незнайомій людині, він відповів: "Поет і драматург Юрій Рибчинський". Нагадаємо, що він також є автором лібрето «Пізня середа» (1975), «Товариш Любов» (1977), «Брехуха» (1976), рок-опери «Біла ворона. Жанна д'Арк» (1991), опери «Біла гвардія», лібрето до рок-опери «Парфумер».
Заслужений діяч мистецтв України (1995), народний артист України (2000), один із засновників сучасної української естрадної пісні народився 22 травня 1945 року, тож нещодавно Юрій Рибчинський відсвяткував своє 75-ліття.  

субота, 23 травня 2020 р.

Згадаймо всіх –відомих, невідомих…


В Україні щорічно 23 травня відзначається День героїв. Це свято встановлено на честь українських вояків - борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків, повстанців, українських січових стрільців, вояків армії УНР, УПА та діячів ОУН.

 З цієї нагоди - історія пісні, яку, на жаль, знають одиниці і  в якій є  тільки одна правда «Я люблю Україну!»


«Буде нам з тобою що згадати» - геніальний твір. Майже 100 років тому цю народну пісню співали наші національні герої –українські вояки в рядах  Українських Січових Стрільців, відстоюючи   українську революцію та державу. Сьогодні вона  звучить ще актуальніше і душевніше, тому що  органічно поєднує глибокий, щемно- хвилюючий ліричний струмінь і могутній епічний дух українського народу.  Це перлина, яку віднайшов, огранив  і  подарував народу Тарас Чубай із «Плачем Єремії»
Вперше цей вірш, під назвою “Післяслово”, опубліковано у журналі таємного Пласту «Дорога» за 1943 рік (журнал виходив легально, як видання для молоді)

Автором тексту  є Юрій Буряківець, який народився у 1922 році в Чорнобилі. На момент публікації вірша він мав лише 21 рік, встиг стати членом ОУН, за участь в Русі Опору відсидіти пів року в гестапо і бути вивезеним на примусові роботи до Німеччини. Перша відома збірка поезій Ю.Буряківця вийшла лише у 1946 році. Можливо він сам і є автором музики, бо відомо ще як мінімум 20 пісень на його вірші, без зазначення авторства мелодії. Мешкаючи десятки років в еміграції, у Нью-Йорку, Юрко видасть низку поетичних збірок і романів. Дожив до страшної катастрофи у його рідному Чорнобилі та до незалежності України.

«Буде нам з тобою що згадати» – це гімн воякам.
Згадаймо всіх –відомих, невідомих , загиблих, непохованих, забутих ...


пʼятниця, 22 травня 2020 р.

Події цього дня у фотознімках

Цей день приніс для культурного життя України багато визначних подій та особистостей. Отож, сьогодні:

180 років від дня народження Марка Лукича Кропивницького (1840-1910), українського драматурга.


День перепоховання (1861) праху Тараса Григоровича Шевченка, українського поета, художника, мислителя, на Чернечій горі поблизу Канева


120 років від дня народження Олександра Івановича Моха (1900–1975), українського поета, публіциста, перекладача, журналіста, видавця (Канада)


110 років від дня народження Григорія Никоновича Логвина (1910–2001), українського мистецтвознавця, архітектора, аквареліста


75 років від дня народження Юрія Євгеновича Рибчинського (1945), українського поета, драматурга, сценариста, одного із основоположників сучасної української естрадної пісні


Журналу «Всесвіт» -95!


У 2020 році  легендарному українському літературному журналу «Всесвіт» виповнилося 95 років з часу створення. Це найстаріший український літературний часопис, який видається від січня 1925 року. Він заснований видатними українськими письменниками Василем Елланом-Блакитним та Миколою Хвильовим і художньо редагований Олександром Довженком . До створення «Всесвіту» свого часу долучалися видатні постаті української літератури -   Дмитро Павличко, Віталій Коротич та інші.З 2012 року  головним редактором є Дмитро Дроздовський.  За час свого існування на сторінках видання надруковано понад 500 романів, тисячі статей, поетичних добірок, повістей і драматургічних творів, розвідок, есе, репортажів, інтерв’ю авторів із 105 країн світу в перекладах із 84-х мов, низка цікавих спеціальних номерів, присвячених Індії, Фінляндії, літературам Азії й Африки, науковій фантастиці, безліч літературно-критичних й інформаційних матеріалів з усього світу.Читачі  зі стажем добре пам’ятають блискучі переклади романів «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа-Маркеса, «Love Story» Еріка Сіґела, «Хрещений батько» та «Останній дон» Маріо П’юзо, «Бунт розуму» Ірвінґа Стоуна, «Звіроферма» Дж. Орвела, класику Кафки, Цвейґа, Беккета, Фолкнера, Джойса, Гемінгвея, бестселери Крісті, Кінґа, Гейлі, Доктороу, Відала, Кардіналь та безлічі інших письменників, які вперше вийшли в перекладах українською мовою саме у «Всесвіті». До 1993 р вся проза, що тоді з’являлася в журналі, виходила на цих теренах вперше. І це були твори перекладені українською мовою. У ті часи український журнал шукали росіяни і грузини, білоруси і вірмени, представники багатьох інших національностей, аби хоч поверхово, без знання української, але ознайомитись із кращими творами, що пропонувало літературно-мистецьке видання. Журнал і сьогодні користується любов’ю й пошаною читачів, досі залишаючись літературним вікном у світ іноземної культури.
Фонд бібліотеки #8 містить це видання за останні три роки, з 2017  по 2020.
Пропонуємо завітати до книгозбірні та погортати сторінки легендарного українського літературного журналу!
 «Всесвіт» нашої бібліотеки чекає на вас!

четвер, 21 травня 2020 р.

Поради для ефективного читання. Читайте як Білл Гейтс

З правильним підходом читання може змінити Ваше життя. А іноді - і життя людей навколо Вас. Стільки чудових ідей припадає порохом  на полицях!
Але зараз ми маємо унікальну можливість миттєво збирати інформацію і ділитися нею. Публікуйте нотатки про прочитані книги і статті у соцмережах, блогах. Цінні ідеї можуть надати підтримку іншим, знадобитися їм у роботі й житті, а вам це допоможе закріпити знання. 
Робота - відповідне місце, щоб ділитися своїми ідеями. Ви можете налагодити співпрацю з колегами, розповідати їм про результати досліджень, ділитися уривками з книг, думками експертів. Більшість не займається цим на роботі, через що будь-який обмін знаннями стає винятковою подією. Всім відоме прислів'я "Що посієш - те й пожнеш". Обмінюючись іформацією, ніколи не знаєш, коли і яку мудрість передасть тобі співрозмовник.
Задовільняйте свою цікавість, вирішуйте завдання, читайте цілеспрямовано. Ведіть уявний діалог з книгою або статтею. Робіть нотатки і постійно до них повертайтеся. Думайте, як можна використовувати  здобуті знання в житті. Діліться своїми знахідками з друзями, рідними та колегами. І тоді Ви побачите, як багато корисного Ви берете від кожної книги, поста в блозі і статті.
Пам'ятайте, знання - це потенціал. Але щоб його реалізувати, потрібно запам'ятовувати і використовувати знання. Тож читайте із задоволенням!

Сакральні символи чи імітація справжнього

Вишиванка - окраса, вишиванка - оберіг, спадок, подарунок та символ вірності. А головне, це код українця, його свідчення про національну приналежність. З кожним роком ми все більше усвідомлюємо її силу і вагу. Щемить душа від юних сердець, які чесно готові боронити своє і від зміцнілих, зрубцьованих, які боронять. Нова нація, інтелектуальна, думаюча, палка у своїй жазі до знань. Настав час справжнього, імітація вже недоречна. Ось що з цього приводу говорить молода українка, Олександра Бондаренко (фейсбук):
"Прогулюючись сьогодні по центру Львова, зауважила повно-повнісінько маків, соняхів і румунщини, аж в очах рябіло. Ніби і не було тих років, які б мали змінити кут сприйняття українського від радянських вишиванок і типуплахт, жіночок за 40 у віночках із мертвих квітів і страшних дерев’яних намист пофарбованих в червоне. “Столиця патріотизму”, себто Львів насправді нічим не відрізняється від будь-якого іншого міста.
Можна знайти дуже багато причин, щоб виправдатись (в першу чергу зауважують, що не кожен має певні суми грошей, а красиву вишиванку хочуть всі). Щоб пояснити свою позицію, використаю детермінізм, який має в собі ідею причинно-наслідкового зв’язку. Жодна революція, окрім культурної, не в змозі замінити дешеві китайські лахи на вишукані реконструкції і акуратні стилізації. Почати потрібно із інформування, що є справжнє, як воно має виглядати, і що можна зробити, аби впровадити згодом найдосконаліші його моменти у новітній інтерпретації, для комфорту і любування постмодерністської людини. Я не хочу, аби мої внуки думали, що маки в бісері на дешевій синтетиці одягнені під спідницю із матеріалу для кухонних скатерок - то традиція. Я не хочу, аби мої внуки думали, що маки в бісері на дешевій синтетиці одягнені під спідницю із матеріалу для кухонних скатерок - то традиція. А ви?"

Тож безумовно, саме час заглибитися у чистоту історичних джерел, які відкривають таємницю походження вишиванки, її особливості у різних регіонах. А якщо ви задумалися про те, щоб придбати чи вишити омріяне убрання, слід пам'ятати, що один виріб може містити цілі тексти і подбати про автентичність узорів та семантику кольорів. Традиційні зараз маки, наприклад, в оздоблені не використовували, бо вважали їх символом печалі та смерті. Блакитний і синій колір вишивки вважалися сиротинськими. Червоний же свідчив про життєдайну енергію сонця, кохання, радість землі. Чорний втілював магію життєвої сили рідної землі.
Інна Храбуст

вівторок, 19 травня 2020 р.

Будемо жити...


Для тих, хто любить гарні книжки, не тільки в коронавірусний час, радимо прочитати неймовірно цікаву дебютну книгу Тамари Горіха Зерня «Доця», яка отримала цілу низку літературних нагород і щойно надійшла до фондів бібліотеки-філії №8.Ця книга про волонтерство, про допомогу, любов до ближнього. Видавництво «Білка» не без гордості хвалиться яскравою обкладинкою «Доці». З неї на читача крізь кольоровий вітраж дивиться жінка. В одному місці вітраж прострелено і на дотик навіть відчувається тріщина. Вітражі – це спочатку хобі, а потім і бізнес головної героїні книги, тому склеювання розбитого скла і перетворення уламків на міць – її покликання. Як і покликання письменника – знаходити світло з найтемніших часів.З перших сторінок «Доця» захоплює неймовірно красивою мовою, глибиною кожної фрази, що потрапляє прямісінько в серце і впевнено пускає коріння в душі. Книга Тамари Горіха Зерня не вигадка, у кожного героя є реальний прототип, а кожна ситуація чи діалог, описаний у книзі, мав місце у житті. І чим далі рухаєшся часовим простором книги, чим далі просуваєшся у 2014 рік, тим більше стискається серце, тим частіше мозок паралельно видає свої спогади про невимовний страх за Україну у буремні часи.Напевно, зараз важко знайти людину, у якої немає родичів чи знайомих з Донбасу. Сьогодні майже у кожній громаді є люди, які покинули все і приїхали у нове місце починати життя з нуля, залишивши родинні статки там, де війна… У мене теж є такі знайомі, чимало… І я ніколи не наважуся запитати, як це покинути рідну домівку... Адже знаю, що всі вірили, що війни не буде, потім вірили, що війна ненадовго…Взявши до рук книгу, вже неможливо її випустити, уява яскраво змальовує місця, події, людей, які попри все, стоять до кінця за Україну. Для мене всі ці люди, про яких пише письменниця, – особливі, вони – Україна. «Книга на реальних подіях» володіє надзвичайною силою переносити читача у 2014, на вулиці Донецька, на Донецький майдан, проникати крізь стіни, просотуватися у людські думки, ставити себе на місце героїні, героїв, усвідомлювати, що чужої війни не буває. Якщо ти вважаєш Україну своїм домом, то війна вже в ньому.«Доця» – роман неймовірної сили, про неймовірно сильних людей, про неймовірно сильну націю. Його називають головною книгою про Донбас під час війни. Книгою, яка дасть відповідь на питання, чи жіноче у війни обличчя.Сказати, що книга варта уваги – не сказати нічого, книгу просто необхідно прочитати. Для тих, хто не хоче читати про війну, скажу, що в романі йдеться не так про бойові дії, як про війну в головах, війну зі своїми страхами, війну зі своїми принципами, боротьбу за ідею, за цілісність, за Україну. І пророчим акордом звучать останні слова цієї книги: «Будемо жити».
Тож читайте і надихайтеся!
                                                                                                                              Тетяна Ямінська


Смакуймо сучасною українською літературою…


Друзі, не все так погано під час карантину. Адже в нас зявився час для улюблених вподобань. Можна, наприклад, насолодитися читанням, на яке часу катастрофічно бракувало. Ми настільки звикли до шаленого темпу, так поспішаємо жити і працювати, що наші захоплення лишаються на останньому місці. І в кращому випадку перед сном, коли вже від втоми майже ні на що не вистачає сил, береш до рук книгу…Тож, пропоную використати цю тимчасову паузу з користю.
Хочу порадити чудовий роман Наталії Гурницької «Багряний колір вічності», який мене вразив. Від читання цієї книги отримуєш справжню емоційну насолоду.
Наталія Гурницька – відома українська письменниця родом зі Львова. В нашій бібліотеці є її книги – дебютний роман «Мелодія до кави в тональності кардамону» та «Мелодія до кави в тональності сподівання».
Ось як пані Наталія пише про своє авторське призначення: «Коли ж тобі кажуть, що твоя книжка допомогла вийти з життєвої кризи, стала поштовхом до позитивних змін, або ж просто допомогла пережити момент, коли життя було нестерпним, то мимоволі цим переймаєшся і саме тоді розумієш – повернення назад немає. Ти вже відповідаєш за все те, що напишеш чи не напишеш у своїх книжках. А коли до тебе підходить старенька вісімдесятирічна бабуся і каже, що твоя книжка – це найсвітліше враження в останні роки її життя і що все, чого вона ще хоче у житті, – це трохи пожити і дочекатися твоєї наступної книжки, то це не лише примушує боляче стискатися серце, але й відчувати, що ти вже просто не можеш розчарувати людину».
Власне саме такі емоції я відчувала, читаючи книгу «Багряний колір вічності». Авторка переносить читача в повоєнний Львів минулого століття, Львів Другої світової війни та Львів сучасний. Як стверджує сама письменниця: «левова частина подій, описаних у романі, не вигадані, а відбулися в реальному житті однієї галицької родини».
Головна героїня – це молода та наївна гімназистка Ірена з дуже заможної львівської сім’ї, в якій всі її обожнюють. В неї є два старших брати і довгоочікувана сестричка, її життя цілком щасливе. Та, що доведеться пережити, вистраждати цій юній дівчині, а згодом дружині, матері… Жахіття війни, сталінські репресії, заслання до Казахстану. Але ніщо не зламає дух цієї тендітної, інтелігентної жінки, вона не втратить своєї людяності й сердечності, в її серці вистачить розуміння та любові до людей, які її оточують.
Загалом, в романі є багато доброго, світлого, чистого. Це романтичне кохання головної героїні, теплі та турботливі родинні взаємини, історичні мандрівки повоєнним Львовом. Книга читається дуже легко, на одному диханні і залишає по собі бажання читати ще і ще книги цієї талановитої письменниці.
Рекомендую всім поціновувачам гарної української прози. Читайте із задоволенням.
Світлана Хмільова

понеділок, 18 травня 2020 р.

Мудрість нерозвіяна часом. Омар Хайям

18 травня 1048 року народився - Омар Хайям, персидський і таджицький поет, математик, філософ. Його рубаї (чотиривірші) користуються всесвітньою популярністю.

 СВІТОГЛЯД ХАЙЯМА У РУБАЇ

Незрівнянно більш сміливо, нерідко зухвало, антиісламські та відверто атеїстичні настрої вченого знаходили вираження в його віршах — рубаї (рубайят, робайят). У них мудрий та милосердний (згідно трактатам автора) Аллах представлявся то нерозумним п’яничкою,

Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!
Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!
На землю вилив ти вологу пурпурову!
Чим хочеш присягну, що ти… ти п’яний, Боже!

то ремісником, який, дико шаленіючи, знищував діло рук своїх,

О Майстре, нашого життя первопричина!
Чом стільки має вад твій первотвір — людина?
Як добре виліпив, навіщо розбиваєш?
А вийшла помилка — чия ж у тім провина?

то навіть деспотом; порядок, встановлений ним на землі — досить несправедливий:

Чому, о небеса, у недотепи-скнари
Є лазня, млин і сад, є табуни й отари,
А праведному й корж нелегко дістається?
Не шани варті ви, а злого глуму й кари!

Часто його поезія була проникнута фаталізмом, при чому не божественним, а матеріалістичним, де людина — не божественна еманація, а прах:

Якщо й премудрому не подолати Долі, —
Що хочеш уявляй собі в небеснім колі,
А смерті не минеш! Хіба не все одно,
Чи з’їсть тебе хробак, чи лютий звір у полі?

Часто критика розповсюджувалася не тільки на іслам, а й на усі релігії:

В Каабі, в капищах, — дух рабства і покори.
Співають рабству гімн церковні дзвони й хори,
Міхраби, храми, хрест — та це ж усе ознаки
Терпіння рабського, його міцні підпори!

У багатьох віршах Хайям гедоністично закликав насолоджуватись земним життям, не чекаючи благ, обіцяних ісламом після смерті:

Юначе, підведись — горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий огню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить… а потім,
Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

Оспівувалася ним також жіноча краса та кохання:

Вставай і серце нам розвесели, кохана!
Від погляду твого зціліє в серці рана.
Налий вина, а ми — укупі вип’єм, поки
Із праху нашого не виліпили жбана.

Загалом, вірші Хайяма проникнуті гордістю за людину, протестом проти несправедливості, яка так часто трапляється на землі, та гуманізмом:

Якби мені до рук — скрижалі Долі,
Я розписав би їх по власній волі!
Із світу вигнав би всі смутки, болі,
Чолом небес досяг, не жив би долі!

Стосовно кількості написаних Хайямом рубаї остаточної відповіді дослідниками не дано. Всі списки, які знаходяться в Європі, ледве нараховують більш ніж 1200 чотиривіршів, вчений-дослідник творчості Хайяма Свамі Говінда Тіртха визначив сумарний обсяг “Хайяміади” у 2200 рубаї. Вчені сходяться на думці, що чотиривіршів, дійсно написаних Хайямом, не більше 1900. Всесвітню славу твори Омара Хайяма здобули у XIX сторіччі завдячуючи Едварду Фітцджеральду, англійському літератору, який у 1859 році видав книжечку у 24 сторінки з назвою “Рубайят Омара Хайяма” і яка викликала захоплення віршами Хайяма не тільки у Європі, а й в Америці та у країнах Сходу.

В українській літературі рубаї Хайяма переспівували Василь Мисик, Микола Бажан, Дмитро Павличко, Володимир Ляшкевич, Віталій Іващенко, Володимир Ящук, Данило Кононенко, Юрій Хабатюк та інші.

ЦИТАТИ ОМАРА ХАЙЯМА

Все поетичне надбання Омара Хайяма по суті можна віднести до цитат, тому тут ми опублікуємо тільки найвідоміші з них.

Краще бути голодним, ніж що попало їсти і краще бути одиноким, ніж разом з ким попало.

Краще гризти маслак, ніж впиватись вином за столом, де панує владар-багатій.

У колисці дитина, покійник — в труні.
Ось і все, що про долю відомо мені.
Скільки віз не наповнюй пожитком-скарбами,
Все одно до межі добредеш впорожні.

Життя — пустеля, по якій ми йдемо нагими. Смертний, сповнений гордині, ти просто кумедний!

Ти для кожного кроку знаходиш підставу, хоч без волі Творця не минає і дня.

Пристрасть не може дружити з глибокою любов’ю.

Якщо підлий наллє тобі ліки — вилий, якщо мудрий наллє тобі отрути — прийми.

Де, коли і кому доводилося задовольняти себе до втрати бажань?

Не народжується зло від добра, і навпаки…

Той, хто впав духом, гине раніше строку…

Кілька вибачень виглядають менш переконливо, ніж одне.

Зовсім неважливо, від чого помреш. Набагато важливіше — для чого родився.

З цим життям коротким, яке дорівнює зітханню, поводься так, наче отримав його напрокат.

Життю соромно за тих, хто сидить і тужить, хто не пам’ятає втіх, не пробачає образ.

Про нас думають тільки ті, хто гірший за нас. А ті, хто кращий за нас… Їм просто не до нас…

Будь як вогонь — гарячий, будь як вода — прозорий, не ставай тільки попелом — покірним всім вітрам.

Будь веселий! Не навік твоя пора — пройде сьогодні, як пройшло вчора…

17 та 18 травня Дні пам'яті в Україні

 17 травня 2020 року (третя неділя травня) в Україні визначено Днем пам’яті жертв політичних репресій, а 18 травня – Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Депортація кримських татар була здійснена силами НКВС 18-21 травня 1944 року. Етнічну чистку було проведено за наказом Йосипа Сталіна і згідно з постановою Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року.

Усього за офіційними даними, було депортовано майже 200 тисяч кримських татар. За даними самоперепису кримських татар, йшлося про депортацію понад 400 тисяч людей. В ході виселення і в перші роки після нього загинуло приблизно 46% кримських татар.

18 травня по всій території України оголошено хвилину мовчання в пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу.

«І народився день»


18 травня - День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу та День боротьби за права кримськотатарського народу.
Парадоксально, але Україна почала відкривати для себе справжній Крим, лише втративши його. Прикро, проте ми дуже мало знаємо про кримськотатарську культуру, зокрема літературу. Серія «Кримськотатарська проза українською» до певної міри надолужує цей дефіцит. Вихід  збірки «І народився день», яка розпочала серію, став небуденною подією для культурного простору української політичної нації, адже читачам відкрився ще один пласт культури корінного в Криму, а відтак і в Україні кримськотатарського народу.

До книжки (саме таку назву має незавершене оповідання класика кримськотатарської літератури і просвітника Ісмаіла Гаспринського) увійшли твори одинадцяти кримськотатарських авторів, які належать до різних історичних епох і літературних стилів: Ісмаїла Гаспринського, Номана Челебіджіхана, Османа Акчокракли, Асана Сабрі Айвазова, Дженгіза Дагджи, Юсуфа Болата, Шаміля Алядіна, Уріє Едемової, Шевкета Рамазанова, Ервіна Умерова, Таїра Халілова. . Творчість цих письменників нерозривно пов'язана з Батьківщиною, навіть якщо через лиху долю довелося творити далеко від рідного краю. Твори, що ввійшли до збірки складають "канон" національної літературної спадщини, а їхніх авторів справедливо вважають виразниками традицій і прагнень кримськотатарського народу.
Процес депортації та життя у вигнанні описано в оповіданнях Ервіна Умерова «Самотність» і «Дозвіл», у повісті Таїра Халілова «До останнього подиху». Перший том містить уривок із роману Уріє Едемової «У місячну ніч» та уривок з автобіографічної повісті Шаміля Алядіна «Я -  ваш цар і бог», в якій також оповідається про події депортації. Крім цих, у першому томі є твори, в яких описано зусилля російської влади зі зруйнування культурної і національної ідентичності киримли в першій половині XX століття. Це оповідання Номана Челебіджіхана «Молитва ластівок» та уривок із роману Дженгіза Дагджи «Вони теж були людьми».Література  східного світу з його неквапливим  зануренням у побут, у глибини людської свідомості відрізняється від  європейської, але ,коли читаєш книгу, відчуття  іншості майже не з’являється. І це радше не через те, що українці добре знають про кримських татар, а тому що в ній щось невловимо близьке і впізнаване українській душі.
Книжка «І народився день»  має передмову Уріє Едемової, голови Спілки кримськотатарських письменників, і розлогу статтю про літературну спадщину кримських татар Таміли Сеітяг’яєвої. Ілюстрації до  книги зробив кримськотатарський художник Різа Абдужемілєв . Видання здійснено за фінансової підтримки посольства Канади в Україні й на грант Українського культурного фонду. «І народився день» видано накладом у 1200 екземплярів
Презентація книги  відбулася у рамках літературного фестивалю «Кримський інжир», а також на 25 Львівському BookForum.

Відтепер збірку  творів кримськотатарських письменників українською мовою можна знайти в нашій бібліотеці№8. Сподіваємося, що ознайомлення з художньою літературою допоможе широкому колу читачів краще зрозуміти національний характер, прагнення, систему життєвих поглядів кримських татар, їхні світоглядні настанови й цінності
І народився день‎: кримськотатарська проза українською: художнє видання ∕ переклад з кримськотатарської і російської мови. – К. : Кримський дім; Майстер Книг, 2018. – 360 с.

неділя, 17 травня 2020 р.

125 років від дня народження поета, що "перелив Україну в слово"


"Якщо можна перелити Україну в слово –
то це повість Осьмачки, 
якщо може слово перенести пах України – 
то пахтить ця книжка всією запашністю України; 
якщо можна в слові збудувати батьківщину, державу,
 то вона збудована зримо і живо — видячки"
Ю. Шевельов

16 травня 1895 року на Черкащині (с. Куцівка, нині Смілянський район) народився поет, прозаїк і перекладач Тодось Осьмачка. Його батьки були селянами, до того ж мали багато дітей. Середню освіту змогли дати лише Тодосю, вищу ж довелося здобувати самотужки. Талант до письма проявився ще у школі, де він пробував писати свої дитячі поеми. Після закінчення середньої школи вчителював у Білозір’ї і готувався до іспитів. Вперше його вірш був надрукований у газеті “Черкаські вісті”. Та розпочалася Перша світова війна, і Тодося мобілізували до армії. Уже на фронті, розуміючи всю безглуздість воєнних протистоянь, симулював туберкульоз, аби розпрощатися з армією. І таки домігся свого.

По поверненню розпочав навчання у Київському інституті народної освіти. Став членом літературного кола “Ланка”, з 1926-го вона буде перейменована у літугруповування МАРС (Майстерня революційного слова). Перша збірка поезій під назвою “Круча” вийшла у 1922 році, а ще через три роки були опубліковані “Скитські вогні”.

Останню збірку “Клекіт” на теренах підрадянської України письменник надрукував у 1929 році. Його сучасники відмічали, що Осьмачка, після Шевченка, вище за будь-кого зумів у творах зобразити весь трагізм селянства і зміг дати словом рушійну революційну силу.

Нехай у лапах вашої гордині
в безодню тріпає земля,
на бій із вами виступить однині
душа знеможена моя.

У 30-х над письменником загуркотіла безжальна машина сталінських репресій. Хотів був утікати за кордон, але його схопили та кинули до в’язниці. Розуміючи, що у майбутньому він отримає лише свинцем у потилицю, Тодось знову вдається до симуляції. Цього разу прикидається божевільним. І його із Лук’янівської тюрми відправляють на лікування до психіатричної клініки. Там, зумівши врешті-решт втекти з-під варти, переховувався у рідному селі.

Поневіряючись без легальних документів більше десяти років по чужих хатах, глухих хуторах і селах, Осьмачка лише у 1942 році вернув до Львова. На руках – ще недописаний віршований роман “Поет”. Але саме в цій духовній столиці літературного життя поет починає трохи оклигувати. Листувався із Уласом Самчуком і мав наміри переїхати до Рівного. Але в’язниця та тортури скалічили йому життя. Став дуже замкнений, недовірливий, його підозрілість перейшла до стану фобії – панічно боявся НКВС. 
Та що б там не було, у 1943 році за збірку віршів “Сучасникам” йому присудили премію. Книга ознаменувала новий етап творчості поета.
Уже через рік Тодось разом зі своїми товаришами по цеху змушений був емігрувати перед наступом радянських військ. Спершу була Німеччина, там разом із Уласом Самчуком розбудовував літературну організацію МУР (Мистецький український рух), там же була закінчена і видана книга “Поет”. Саме в еміграції по-новому розкрився і засяяв талант письменника. З-під його пера вийшли твори у прозі “Старший боярин”, “План до двору”, “Ротонда душогубців”. У 1954 році вийшла книга-підсумок поетичних праць Осьмачки “Із-під світу”.
Займається перекладацькою діяльністю. Гнаний постійними страхами і страждаючи від манії переслідувань, переїжджає то з одного місця, то з другого. Сполучені штати Канада, Франція, Югославія, всюди і ніде – перекоти-поле. А ще до всього і глуха та байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. 

На початку липня 1961 року у Мюнхені, прямо посеред вулиці його розбив параліч. Друзі своїм коштом доправили Осьмачку до США на лікування у психіатричну лікарню “Пілгрім Стейт Госпітал”, з якої поет вже живим не вийде. 

7 вересня 1962 року серце поета зупинилося назавжди. Похований Тодось у штаті Нью-Джерсі.
Джерело: uain.press

Дізнатися детальніше про долю поета та його опір безчинствам радянської влади можна у програмі "Велич особистості" за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=4wJpAENFr1Q
Ознайомитися з переліком творів Тодося Осьмачки можна тут: http://chtyvo.org.ua/authors/Osmachka/

Джерело: uain.press