середа, 30 грудня 2020 р.

З Новим роком вітаємо весь наш дружний колектив.



З Новим роком вітаємо весь наш дружний колектив.
Нехай щастить, не залишить позитив.
Щоб кипіла робота, щоб у сім'ях був затишок!
Щоб ви не забували: вас з ранку тут дуже чекають.

І читачів із Новим роком!
Нехай буде він для вас таким,
Щоб всі сказали: "Слава Богу!
Не треба іншого зовсІм".

Бажаєм друзям  подарунків,
І від долі життєвих благ.
Удачі найвірнішої,
І цілий рік хай буде так.

На нас чекає короткий зимовий відпочинок,
Бажаємо насолодитися ним,
Друзі, колеги, з Новим роком!
Нехай буде все, як ми хочемо!
Всім успіху і здоров'я, світла, радості, добра.
Новорічних веселощів, затишку і родинних радощів!

Конкурс колядок продовжується!

Дуже раді, що на наш конкурс відгукнулося стільки бажаючих. Приємно чути такі гарні зразки українських обрядових пісень – втілення  наших традицій і нашого коріння.
Ансамбль «Золота осінь» презентує свою колядку.
Із задоволенням ділимося з вами яскравим виступом.

А  ось і наступна, поки що наймолодша, учасниця Богдана Титарьова.

Чекаємо ваші роботи до 7.01.2021р, кількість - необмежена!



вівторок, 29 грудня 2020 р.

Новорічна арт-майстерня

Вітаємо наших рукодільниць, учасниць клубу «Майстриня» з прийдешніми святами! 

Будьте завжди сповненими натхнення!

Нехай у прийдешньому році

Удача всім вам підморгне,

Нехай вас біди обійдуть,

Дохід стабільно хай росте!

Нехай здійснюються мрії,

І сумних хай не буде днів.

В серцях побільше теплоти,

А вдома – святкових вогнів!
















Приємного перегляду або в новий рік "без хвостів"


Ці книги хочеться тримати і вивчати як людину. Кожна має свій характер і унікальний стиль, кожна дає задоволення, від маківки-палітурки до найглибшого смислового пласту слова. Йдеться про книги видавництва ArtHuss. Саме тому  коли ми обирали на яку книгу створити буктрейлер для Конкурсу на кращий буктрейлер творів сучасної української літератури 2020, я увесь час подумки згадувала «365». 

Хочу також увійти в новий рік «без хвостів», тож, стрибаючи в останній вагон, відкриваю вам Ганну Улюру та її «365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини». Це була хоч і перша аматорська, але приємна для мене робота. Надіюсь, такі почуття виникнуть і у вас.

До речі, сьогодні нарешті оголосили результати: робота посіла 2-ге місце! Спасибі за таку оцінку!

Інна Храбуст


Фото взято з сайту видавництва: https://www.arthuss.com.ua/books-blog/180802

 

понеділок, 28 грудня 2020 р.

Приймайте вітання!

Щороку в цю пору ми вітаємо наших дорогих академістів – членів клубу «Золота осінь» з прийдешнім Новим роком.

Нехай 2021 рік виявиться щасливим: багатим і барвистим, мирним і яскравим, здоровим і чарівним, успішним і бадьорим, перспективним і дивним, радісним і захоплюючим, хай приносить задоволення і умиротворення, зігріває  стовідсотковим позитивом. Довгих-довгих літ, проведених у щасті та любові близьких! 

Ваша бібліотека №8


Починаємо колядувати!


Нагадуємо, що триває конкурс колядок.
Відеозаписи улюблених колядок у вашому виконанні або тексти авторських колядок приймаємо до 7.01.2021 року. Надсилати можна на сторінку нашої групи у Фейсбук "LITERRA 8" або на пошту бібліотеки: biblioteka8@ukr.net.


А ось і перша колядочка-учасниця, за яку вдячні нашій активній дописувачці, поетесі Тетяні Строкач.

Колядочка Ось Колядочка моя - В небі зіронька сія! Вже Ісусик народився, Хай святкує вся земля! Із Різдвом вітаю всіх! Для гостинців маю міх. Хай колядочки лунають І дзвенить дитячий сміх! (Т.Строкач)




В тендітній оправі людини


Дванадцять років тому я школяркою прийшла на засідання районної літературної студії, де познайомилася з людьми, яких до сих пір згадую із вдячністю за життєву мудрість. Якось Лариса Леонідівна попросила допомогти їй зробити книгу для подруги, що працює в музичній школі. Від тих відвідин лишилася в мене чіткі спогади про те, в яких умовах жила надзвичайно талановита жінка, про засипаний цукром лимон та її скарб – друкарську машинку. Тоді ж ми записали невеличке інтерв'ю. 
 
В тендітній оправі людини
   Імя Лариси Проковської є досить відомим в межах нашого району та області. Ця безмежно талановита поетеса вже не перший рік користується любов’ю читачів. Зараз має більше тисячі віршів, декілька з яких покладено на музику, та 4 збірки. Лариса є учасницею Черкаського літературно-творчого об’єднання «Орфей» та Шполянської літературної студії ім. О.Влизька.
    З її творчістю знайомі сотні людей, а з її нелегкою долею – одиниці.
Лариса (таке її дівоче прізвище) народилася в тяжкому післявоєнному 1947 р. на Житомирщині. Батько працював військовим, мати – викладачем англійської мови.
    З перших днів життя дівчинка відчула всю суворість долі, народившись кволою та хворобливою. Тоді порятунком стало молоко, яким її відпоювали в селі. Коли Ларисі виповнилося 7 років, батька перевели по службі, і  їхня родина переїхала в Черкаси.
    В 11 років вона перенесла експериментальну операцію в Київському ортопедичному інституті. Слабкий організм не витримав навантаження. Це викликала клінічну смерть. В інституті Лариса провела пів року. Операція очікуваного результату не дала. З того часу хвороба Паркенсона не дає їй спокою.
    На жаль, світлий час дитинства не викликає в неї приємних спогадів. Через хворобу, вона відстала в навчанні від дітей свого віку на 2 роки, тому була старшою за однокласників. З хворої, та ще й старшої, дівчинки діти знущалися та кепкували, тому змушена була часто змінювати школи.
    Тоді ж рятувала поезія. Перший вірш був написаний в 16 років. Так вона почала писати, хоча ще трохи слабкі та дитячі, але власні вірші. З часом вони ставали все професійнішими, і вже через три роки вона дістала визнання навіть відомого в той час поета Григорія Донця. Через вир життя у творчості Лариси настала досить довга перерва – 30 років.
     Після школи вона закінчила Канівське культурно-освітнє училище, здобувши професію бібліотекаря. Після чого була направлена на роботу в Шполянський район. Але пропрацювала недовго. Коли отримала ІІ групу інвалідності, переїхала в Шполу до знайомої, згодом купила кімнату.
     Щастя прийшло коли не чекала. По листуванні вона познайомилася з майбутнім чоловіком  – Анатолієм Проковським. Потім зустрілись. Попри інвалідність, він був добрим та оптимістичним. Так доля звела двох чудових людей. Одружилися в 1982 році. Отримали квартиру на
вул. Леніна. Майже 25 років прожили душа в душу. Анатолій став для  неї і чоловіком, і другом, і батьком – усім. Дітей Бог, на жаль, не дав.
Минулий, 2007 рік став для Лариси найтрагічнішим: пішов з життя її чоловік, не доживши до срібного ювілею 2 місяці. Ця страшна подія викликала загострення хвороби.
       Зараз Лариса не може самостійно навіть харчуватись, не кажучи вже про хатню роботу. Живе в поганих умовах, але не скаржиться. Дякує няні, яку прикріпила районна влада, та добрим сусідам.
      Незважаючи ні на що, вона продовжує писати вірші. Слабими, тремтячими руками набирає їх один за одним на друкарській машинці, яка давно стала її найкращою, вірною подругою та помічницею. Пише вона про різне і для різних вікових категорій, але найдивовижніше те, що наскрізною темою творчості людини, яка  в своєму житті майже не знала ласки та потерпала від самотності, є доброта та милосердя. Сама Лариса проводить паралель між собою та Лесею Українкою. Справді, вони обидві не здаються перед хворобою, і заходять в собі сили Жити…
       Міцного здоров'я Вам, Ларисо Леонідівно, довгих років та творчих успіхів.
Інна Крижанівська
2008 рік

Лариси Проковської вже серед нас немає, та через роки мені й досі хочеться, щоб ви знали цю письменницю, цікавилися її творчістю і життям, що, без сумніву, є прикладом, який надихає не опускати рук і не спинятися творити прекрасне  в цьому світі.

***


Приглашена я на балет.

Я контрамарку получила.

Мне осень добрая вручила

Листочек желтый, как билет.

О позолоте интерьера

Своим друзьям я расскажу.

На пне удобном я сижу…

Почётной гостьей на премьере.

На отдых провожая лето,

Ему желают долгих лет.

Приглушен рампы яркий свет,

В ладонях – листики либретто.

Здесь симфонический оркестр

Звучит торжественным прологом

Под неба голубым пологом,

То птичье пение окрест.

И в пачку белую одета

Берёзка – юная Одетта.

И вздохи ветра в кроне ели,

Как плач отвергнутой Жизели,

Звучат в душе апофеозом

Те звуки осени златой,

Своею дивной красотой,

Своей победою над прозой.

Лариса Проковська

неділя, 27 грудня 2020 р.

В очікуванні дива

Коли надходить Різдво та Новий рік, у повітрі ніби збільшується концентрація дива, у помешканнях запалюються святкові вогники і свічки, звідусіль чути аромати хвої та мандаринок. Зовсім скоро всіх нас - і великих, і маленьких українців - об’єднає це  особливе та довгоочікуване свято. Клопоти і суєта в цей час сприймаються в задоволення. Попереду нас чекає безліч сюрпризів, хвилювань і зустрічей і  надія, що прийдешній рік буде кращим, ніж минулий.



середа, 23 грудня 2020 р.

Трохи про Коляду і конкурс для вас


За науковими даними, давній ритуал колядування, відомий багатьом індоєвропейським народам, був ритуалом «Дідів». Уважалося, що «Діди» є своєрідними посередниками між світом живих і «тим» світом, який, за уявленням людей, був населений різними потойбічними істотами — язичницькими богами, духами, що впливали на явища природи чи навіть управляли ними, а також людським життям і смертю. Тому без звернення по допомогу до предків-покійників не обходилася жодна важлива подія чи ритуал у житті традиційної общини. Щонайменше раз на рік «Діди» ненадовго поверталися до світу живих. Це траплялося в таємничу й сакральну пору — період, коли кінець сонячного року стикався з його початком.

Уночі на переламі часу «Діди» «відвідували» своїх живих однокровників з метою привернути добро й багатство до кожної родини і тим, власне, зробити хід року, що настає, удалим для селянина. Ритуал обходу дворів у давнину, очевидно, здійснювали служителі язичницького культу: жерці, волхви, які перевтілювалися в образ вихідців з «того» світу. «Діди», у розумінні людей давніх часів, це завжди старі чоловіки, що прийшли здалеку. Саме тому обхідні ритуали згодом стали прерогативою тільки чоловічих та парубочих громад; роль колишнього головного жерця перебрав на себе колядний отаман, що в Україні звався Березою.

До сьогодні традиція чоловічого колядування-щедрування збереглася в деяких районах Карпат, а в інших регіонах — у ритуалі водіння «Кози».Тому обов’язковими зовнішніми ознаками колядників були: сива борода та маска білого кольору на обличчі з великими страшними зубами, а неодмінним атрибутом — посох. Одяг і поведінка «Дідів» теж відповідали уявленням про «той» світ. Так, убранням колядників слугувало старе дрантя. «Діди» поводили себе досить незвичайно, навіть непристойно: могли зчинити галас, украсти чи перевернути в хаті все «догори дном», зняти й перенести на сусідню вулицю хазяйські ворота чи хвіртку тощо. Але ж «той» світ і його вихідці, за уявленням пращурів, мали в усьому бути протилежними світу живих. Цим пояснювалося на диво шанобливе ставлення як до їхніх дій та зовнішності, так і, головне, до сакральних канонічних текстів, що проспівувалися колядниками на спеціальну мелодію, яка звучала лише в цей відтинок часу і більше ніколи в році не повторювалася.

Унаслідок кількасотлітнього впливу християнства на східнослов’янських землях давня семантика ритуалів забулася. Акценти в обрядах змістилися, і тепер на більшості українських територій різдвяно-новорічні обходи дворів не відбуваються без жінок або дівчат. Відпала також необхідність в архаїчному ритуальному маскуванні та атрибутиці, які стали незрозумілими. У деяких різновидах новорічних обрядів («Коза», «Маланка») давні образи «Дідів» змінилися на актуальніші й тому стали зрозумілішими. Кумедні маски «Циганки», «Солдата», «Чорта» — це персонажі, які «бачимо» і в різдвяному вертепі, що вже повністю базується на християнській ідеології та моралі.

Язичники святкували свято Коляди, або, як його ще називали свято Коротуна, 21 грудня за новим стилем. Язичники співали пісні про Сонце, Місяць і зорі, вшановували кожен з 12 місяців в році, готуючи так звані «12 страв». Ця традиція збереглася і до наших днів, але змінила свій мотив із християнським. На Різдво колядники також ходять від хати до хати і співають колядки, але пов'язані із народженням Ісуса Христа.

На свято Різдва Сонця вечорами з 25 грудня по 1 січня парубки та дівчата ходять по господах і під вікнами прославляють Коляду, або колядують. Це — відгомін повір'я з язичницьких часів, коли вірили в Коляду — Бога торжества і миру. Зміст колядок прославляв Коляду або господаря хати.

Згодом, із появою християнської релігії, обряд колядування був приурочений до Різдва Христового і в колядках з'явились біблійні і світські мотиви. Традиція колядування збереглася й до сьогодні. Як тільки на небі з'являється перша зоря — розпочинається Свята Вечеря, а діти збираються гуртом і йдуть вітати усіх колядками з народженням Христа.

Зараз в Україні Коляда асоціюється перш за все з колядками, які співають власне на свято Різдва Христового. Але небагато хто знає, що спочатку ці колядки співалися Коляді на його Воскресіння (Великдень).

Найкраще колядки збереглися на Гуцульщині (Галичині, Буковині та Закарпатті). Велику стійкість виявили святочні обряди, багато в чому зазначені рисами язичницької давнини, що нагадують як про вшанування новонародженого сонця, так і про культ предків.


вівторок, 22 грудня 2020 р.

Міцній коріння, будуть люди!


Давні наші предки: ще древні арії, орії, укри – були набагато практичнішими від нас, бо вірили в силу Слова, у магію імени, котре супроводжувало людину все життя. На жаль, сучасні українці зачасту проживають все життя і жодного разу не задумуються й так і не дізнавшись, чому її так названо, що означає її ім’я, чи рідне воно. А якщо й запитати дітей: "Які ви знаєте українські імена?", то називають: Галя, Іван, Андрій, Наталка, Микола, Оксана… Після заперечення починають називати інші: Гаврило, Кирило, Горпина, Пріська, Фрося, Кіндрат, Христя, Явдоха... Ну, ви зрозуміли: тобто в нас закладено таке собі підсвідоме і, мабуть, напівсвідоме поняття, що всі оті давні (а в чиємусь розумінні – негарні) сільські імена українські.

І це в якісь мірі так, бо названі імена, хоч деякі і не наші, давно вже вийшли з ужитку в інших народів, однак в Україні довго ще використовувались. Але хто їх використовував? У тому-то й річ, що їх нам нав’язували служителі церкви. І носіями цих не всім гарних імен ставали бідняки, які не мали що дати священикові, аби він вибрав їхнім дітям красивіше ім’я. Про це йдеться в повісті Івана Нечуя-Левицького "Микола Джеря". Саме так отримала ім’я його героїня, донька бідного кріпака, Нимидора, точніше – Минодора.

Отже, раніше ім’я обирав священик. Від чого ж залежала його щедрість і милість у цьому виборі? Передусім, від умісту кошика, з яким приходив новоспечений батько до служителя церкви. По-друге, від найближчого дня імени тієї людини, яку християнська церква канонізувала у святі. І ніхто й не замислювався, який стосунок чужа людина має до українського немовляти, щó те наймення означає, який народ створив його і навіщо випадковим іменням нагороджувати, а нерідко й таврувати людину на все життя.

Називати дітей чужими іменами стали здебільшого випадково, адже нічого спільного зі значенням цих символів ми не маємо. Судіть самі: Петро з грецької – "камінь", Павло з латинської – "малий", Оксана з грецької – "чужоземка"…

Згадаймо, шановні батьки, як ми обирали імена своїм дітям. І чи завжди достатньо того, як звучить ім’я або щоб воно було рідкісним? Якщо дослідити значення такого гарного і милозвучного імені  Клава, отримаємо "ламана", "кульгава". Чоловіча ж версія вмені взагалі має соромітницький зміст.

Якщо рідко зустрічаються Ярослава, Гордій, Мирослав, Ростислав, то про наші давні й такі гарні, зрозумілі без перекладу імена Величко, Бажан, Ярош, Орій, Соловей, Дарина, Любава, Добролюба, Калина, Ждана, Оріяна, Росава – ми й не чули. Хіба що – як про прізвища, в які перейшло багато імен і саме тому збереглись. А тим часом український іменослів налічує близько 2 000 наймень! Якщо ж хочете знайти дійсно українське ім’я, дивіться в корінь, саме ця частина слова несе його основний зміст. Якщо він вам зрозумілий без перекладу, швидше за все, ним колись називали своє чадо люблячі батьки на нашій історичній Батьківщині. Ось наприклад, Ярослава має два корені й обидва зрозумілі: яра, себто весняна, молода, і слава. Скажіть, будь ласка, чи не буде вона навіть підсвідомо "виправдовувати" своє ім’я стати славною? Як Людмила – милою? А Леся – ласкавою і ніжною? Любомир, Добролюб, Лада, Велимир – добрими та справедливими?.. Так хочеться, щоб ці якості знову стали важливими і шанованими, адже несуть в собі просвітлене розуміння головних речей, не розмінюючись на дрібязкові чвари та не орієнтуючись на багатство як ціль. Лише ставши народом, на який можна рівнятися, отримаємо сильну, гідну наших предків державу.

За матеріалами https://uamodna.com/articles/nashi-imena-chy-ridni-vony-nam

понеділок, 21 грудня 2020 р.

Виставка «На зламі»


Війна, що вразила Україну, розповзається як ракова пухлина, отруюючи розум і серця. Так важливо встояти, залишитися одним народом, не дати розірвати сім’ї, протистояти інформаційним хвилям, що йдуть звідти, де є смерть і насилля і звідти, де їх немає. Саме це намагалися сказати організатори інтерактивної виставки «На зламі», яка відкрилася 17 грудня у виставковій залі
 бібліотеки-філії №8.

З 2017 року організатори почали документувати реальні історії, що фіксують брутальні порушення прав людини. Збираючи матеріали та подорожуючи з виставкою, чули багато стереотипів щодо збройного конфлікту, але запевняють, вони не пов’язані з місцем проживання людини, що підкреслює потребу в мандрівному форматі заходу.
Виставку «На зламі» відвідали понад 5000 глядачів. Покази відбулися вже у 14 містах України: у червні 2019 з Києва її було презентовано на Сході України в Луганській та Донецькій областях, а вже цього року виставку змогли побачити у Дніпрі, Кропивницькому, Черкасах, Житомирі, Вінниці та Хмельницькому.
Відкрила захід голова Білоцерківської міської організації Товариства Червоного Хреста Галина Кожедуб. У фокусі виставки цивільне населення, яке зазнало жорстоких утисків на окупованій території. На жаль, є випадки дискримінації за статусом ВПО і на вільній Україні. «На зламі» є своєрідним дискусійним майданчиком, що дає змогу обговорити досить табуйовану на сьогодні тему, поділитися власними труднощами і переживаннями.
Одне із завдань виставки – акцентувати на гідності людини і зламі цієї гідності. Цей злам пройшов через життя кожного українця – наголосив проєктний менеджер організації, співавтор ідеї виставки – Антон Удовенко. Експозиція демонструє особисті переживання 26 цивільних про невизначеність, життя у правовому вакуумі, руйнування сімейних зв’язків внаслідок поляризації суспільства.
Виставка акцентує увагу глядачів на глибинних проблемах, які торкнулися українців: атомізації суспільства, складній адаптації ВПО, демографічних змінах в Донецькій та Луганській областях, відсутності спільного бачення реінтеграції втрачених територій. Наталія Каплун – аналітик і документатор БО «БФ «Восток-СОС» виступила з меседжем, що виставка має на меті примирення і порозуміння людей та транслювання заклику не ділити Україну. Інтерактивна виставка поєднує особисті історії свідків та постраждалих з інфографікою та статистичними доказами, які показують наскільки глибокі зміни відбулися у структурі суспільства після початку конфлікту на Сході України.
Інна Храбуст

пʼятниця, 18 грудня 2020 р.

Книга, у якій багато світла

В переддень Святого Миколая пропонуємо познайомитися з книгою під назвою ««Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш. Ця повість – про   маленьку  дівчинку, яка стоїть на порозі дорослого світу і поволі прочиняє до нього двері. Звідти до неї виходять важливі осяяння і досі незнайомі, але не дуже приємні емоції, відкриття прикрого і приємного у самій собі і в людях, які її оточують. І хоча  Святий Миколай присутній лише у назві книги, але вона сама пронизана духом цього свята, в ній багато світла, доброти. Саме такі твори додають сили, дарують надію на краще, якої ми усі так потребуємо.






вівторок, 15 грудня 2020 р.

Казка про приручений ліхтар


У передсвяткові дні так хочеться казки. А що здатне породити магію? Можливо, зблиск вдалині? Завваживши його, згадайте чоловіка, що одного разу приручив свтло і бережливою долонею помістив у ліхтар… 

Сьогодні ми вже не уявляємо свого життя без світла. Буває, що темрява повністю зупиняє робочий процес,  змушує відмінити будь-які плани. Тож  сьогоднішній день повністю присвячений світлу і світловим технологіям.

На початку 20-го століття, люди були змушені користуватися свічками, гасовими лампами, олійними лампами, і вогнем.

Вулиці середньовічних міст не освітлювалися, багаті люди, проходячи темними місцями, брали з собою слугу, який мав освітлювати їм дорогу ручним ліхтарем. У XVI столітті паризька влада стала вимагати, щоб кожен домовласник виставляв з дев'ятої години вечора в одному з вікон нижнього поверху свого будинку засвічений ліхтар. 

У 1662 р. ліхтарники і факельники за певну плату освітлювали дорогу в Парижі.

У 1669 році голландець Ян ван дер Хейден винаходить конструкцію вуличного ліхтаря на основі олійної лампи з бавовняним ґнотом. Перші стовпи з олійними ліхтарями на рогах вулиць з'явилися в Парижі близько 1670 р.

21 жовтня 1879 року американський  Томас Едісон випробував свою першу лампу розжарювання з вугільною ниткою! 

Святкового вам настрою!

понеділок, 14 грудня 2020 р.

14 грудня День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Все що ми можемо - це пам'ятати!

Дмитро Павличко

НА ЧОРНОБИЛЬ ЖУРАВЛІ ЛЕТІЛИ

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

Як сніжниця, попелище біле

Розвівалось в рідній стороні.

Там згоріли гнізда і гніздечка,

Поржавіла хвоя і трава,

Журавлина крихітна вервечка

Напиналась, наче тятива.

Не було ні стогону, ні крику,

Тільки пошум виморених крил.

Журавлі несли печаль велику,

Наче тінь невидимих могил.

Не спинились птиці на кордоні,

Де сягає атомна яса,

І дивився батько з-під долоні,

І ридала мати в небеса.

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні...

 

пʼятниця, 11 грудня 2020 р.

Свято Андрія або «Калита»

Серед зимових свят одним з найцікавіших є свято Андрія, чи, як його ще називають у народі, Калита. Свято припадає на 13 грудня і є логічним продовженням молодіжних гулянь. Звичаї та обряди в день цього святого мають дохристиянський характер: ворожіння, заклинання, ритуальне кусання калити, народні гуляння та обрядові танці. Про церковні традиції свята Андрія цікаво розповіла  Світлана Хмільова. Присутні учасники академії «Золота осінь» доповнили розповідь  про старовинні народні обряди та звичаї, які пригадали ще з часів коли ходили на вечорниці.  Світлана  Починок поділилася рецептом випічки Калити та пампушок. Проведений в бібліотеці народознавчий кошик «Їду, їду Калиту кусати!»  додав   гарного настрою академістам.

 

 

Таємниця, яку танцюють двоє

Який танець є найбільш пристрасним на світі? Звичайно ж, це танго, що прийшло до нас із Латинської Америки. Пристрасть, вогонь, чуттєвість – саме так його називають, і кожен з цих епітетів застосовуємо до цього танцю в повній мірі.  Танго має величезну кількість шанувальників по всьому світу, адже – це унікальний сплав традицій, фольклору, почуттів і переживань багатьох народів, що має більш ніж вікову історію. У центрі танго -відносини чоловіка й жінки, їх пристрасть і конфлікти, ревнощі й кохання. Найбільш часто, танцюючи танго, партнери навіть не дивляться в очі одне одному, спілкуючись лише мовою тіла. У 2009 році ЮНЕСКО прийняли рішення внести танго в список нематеріальної культурної спадщини людства. 11 грудня це свято відзначають не тільки на батьківщині танцю - в Аргентині, а й в усьому світі. Популярність танго не згасає протягом багатьох років.
Пропонуємо зануритися у поетичні фантазії на тему «танго» двох непересічних білоцерківських поетес.

Таїна Братченко (Краєвська)

Крок до тебе вперед,

А від тебе назад вже два кроки ...

Танго владно бере

У свій вихор палкий і жорстокий.

Кожна мить, кожний звук

Нас тримає в тривожнім полоні.

Не розірвемо рук,

Не опустимо наші долоні.

Сподіватись дарма -

Ми з тобою у замкненім колі ...

І пощади нема

Від фатальної впертості долі!



Тетяна Строкач

Танцюють тіні в полум'ї свічі,

Напій п'янкий у келиху Іскриться.

Твій поцілунок на моїм плечі

Немов метелик, розгортає крильця.

В твоїх руках володарка? Раба?

У ритмі танго рухаємось стрімко...

Сплелись думки, емоції, тіла,

Я- твоя згуба чи кохана жінка?

Танцюють тіні в полум'ї свічі,

Я розчиняюсь в пристрасті нестримній.

Не треба слів, бо знайдено ключі,

Що відчуттів відкрили мову дивну...

Тримай мене, веди за кроком крок,

Кохай, вмирай, щоб відродитись знову.

А почуття, заплутані в клубок,

У танго хай продовжують розмову...

 


середа, 9 грудня 2020 р.

Зона правової інформації


В Україні щороку, починаючи з 2008, проводиться Всеукраїнський тиждень права з нагоди прийняття Загальної декларації прав людини. Головні завдання Тижня – показати важливість правової освіти українців, виховувати в них повагу до закону та прав людини, залучити до участі в цікавих правових заходах. До цієї події у бібліотеці №8 оформлена книжкова виставка «Зона правової інформації».Тут представлені книги правової тематики, публікації з періодичних видань, буклети та проспекти міжнародних правозахисних організацій з
інформацією щодо орієнтирів у світі права і закону.





понеділок, 7 грудня 2020 р.

«Мамина хустка»


В Україні хустки знають понад 300 років. Вони прийшли від персів через турків, які тут повоювали свого часу. Але ця річ настільки прижилася у нас, що здається, хустка — це наше. Ні. Перші жіночі головні убори на теренах України — так звані намітки. Вони були довгі, полотняні, їх вишивали й усіляко пов’язували на голову. Вправно пов’язана хустка додає краси, статності. Вона  може бути гарним аксесуаром, формувати оригінальний образ.   Тож,  до Вашої уваги вистака-інсталяція «Мамина хустка».


четвер, 3 грудня 2020 р.

Мандрівний мудрець

Біографію Григорія Савича Сковороди, буквально, складають самі цікаві факти. Щоправда, якщо говорити з наукової точки зору, точної дати народження письменника встановити дослідникам так і не вдалося. Хоча озвучують 3 грудня 1722 року, та стверджувати з повною упевненістю, що це сама та славнозвісна дата, коли український народ отримав великого мислителя, філософа, письменника, музиканта та мандрівника, не можна. 
То ж запрошуємо переглянути книжкову виставку та ознайомитися з мудрими висловами.




 

середа, 2 грудня 2020 р.

Слава, гордість, міць України!

6 грудня ми вшановуємо всіх військових. Особливо щиро і глибоко вдячні їм. Нині, коли українська армія доводить вірність Батьківщині, захищаючи її рубежі і свій народ, це свято стало символом справжньої мужності, героїзму і відваги. В цей день ми вклоняємося подвигу тих, хто віддав своє життя в ім’я свободи України, мужньо захищаючи рідну землю, та всім, хто несе військову службу  за відданість українському народу, незламну силу волі та безстрашність. Бажаємо всім захисникам України бути гідними синами своєї Батьківщини, з честю захищати рідну землю!