25 листопада 1838 року – у селі Стеблів, Канівського повіту Київської губернії (нині селище міського типу в Україні, в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області) народився Іван Левицький – український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.
Іван Левицький народився у сім'ї сільського священика. Батько Семен Степанович був парафіяльним священиком, освіченим та вимогливим. Заснував українську школу для дітей місцевих селян, яку утримував власним коштом. Проповіді виголошував українською. Батьківську школу Іван Левицький не закінчив, бо її закрив місцевий поміщик. Продовжувати освіту хлопця відправили до дядька в Богуслав, де той вчителював у духовному училищі і узявся готувати племінника до вступу в семінарію.
Після закінчення семінарії Левицький працював викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії у Богуславському духовному училищі. Гімназисти любили уроки свого словесника. «Пам’ятаю, – згадував учень Зубковський, – як Іван Семенович, висвітливши напрям творів Шевченка, почав читати нам його “Три літа”. Маленького росту, він сидів не на стільці, а на столі і з захопленням читав. Учні сиділи тихо й слухали». Він читав на уроках власну прозу, спілкувався українською мовою. Потрапив під жандармський нагляд. У доповідній начальника Бессарабського губернського жандармського управління його названо «завзятим хохломаном».
Під час навчання у Київській духовній академії вивчає самотужки французьку і німецьку мови, вивчає твори української та російської класики, європейських письменників, філософів. Іван Семенович згадував, за яких умов він вирішив стати письменником. Професори Київської духовної академії, де він навчався, не визнавали української мови й літератури. Один з них навіть висловився на лекції: “В інтересах держави добре було б спалити українську літературу”. Це й підштовхнуло взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів-студентів, з якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором. Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя». Він писав свої гостросоціальні твори у надто тяжкій для української літератури час, виступав проти русифікації України, шовіністичної політики російського уряду.
Після закінчення академії Іван Левицький викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865-1866 роки), викладає у Речі Посполитої в жіночих гімназіях Каліша (1866-1867) та Седлеця (1867-1872).
У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ тільки у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.
З 1873 працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми, пропагує українську літературу та потрапляє під таємний нагляд царської жандармерії. У 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року - драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).
У 1885 йде у відставку та переїжджає до Києва, усамітнюється та присвячує себе винятково літературній праці. Живе, отримуючи невелику пенсію, якої ледве вистачає на харчі та плату за квартиру, часто хворіє. Сучасники згадували особливості його поведінки: завжди носив парасольку, щодня зранку прогулювався одним маршрутом. Жодна подія не ставала на заваді звичці вкладатись спати в один і той же час. Під час урочистостей з нагоди власного ювілею, які відбувались увечері, не дослухав вітальних промов і відправився додому спати. Іван Нечуй-Левицький так і не створив сім’ю.
У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893).
На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». У 1914 році створює «Граматику української мови» в 2-х частинах. Упродовж 1899-1914 рр. Іван Нечуй-Левицький надрукував восьмитомне видання своїх творів. Також разом з І. Пулюєм завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою.
І.Баштовий, А.Глаголь, О.Криницький, Іван Нечуй – такими були літературні псевдоніми Івана Левицького. Понад усе боявся, що батько дізнається про його літературну діяльність. Лише після смерті батька 37-літній письменник почав підписуватись подвійним прізвищем – Нечуй-Левицький.
До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні життя Іван Семенович провів у «шпиталі для одиноких людей». Поховано письменника на Байковому кладовищі.
Іван Семенович Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози, високоосвічений перекладач та критик, духовно багата особистість, що добре розумілася та захоплювалася мистецтвом.
За півстоліття творчої діяльності він написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей.
«Українська жизнь, - писав Нечуй-Левицький, - то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі».
В своїх творах Нечуй-Левицький зумів витончено поєднати описи побуту і праці українського народу, реалістичність характерів, мови, поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тонким гумором, сатирою.
Змальовуючи людські характери, І. Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця — культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя.
Панас Мирний писав: «Слава великому артисті рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий і великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце».
Іван Франко писав: «Іван Левицький – се великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України». Він згадував, що повісті Нечуя-Левицького «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», «читала вся Мала Русь з великою вподобою».
Про повість «Кайдашева сім'я» Іван Франко висловився: «…се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства».
Повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури.
У 1993 році Українським фондом культури та київським Українським Домом з метою «пошанування і заохочення творчої спільноти до нових плідних пошуків у розробці національно-історичної проблематики» було засновано Премію імені Івана Нечуй-Левицького.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
