190 років з дня народження Марко Вовчок – української письменниці зі світовим ім'ям

Літературний доробок Марка Вовчка став поштовхом до подальшого розвитку вітчизняної прози. Під впливом її творів з’являлися нові й нові твори молодої генерації письменників.

Марко Вовчок – псевдонім, під яким приховувалася унікальна та неповторна жінка, єдина жінка-письменниця наприкінці 50-х років ХІХ століття в українській літературі. Її твори відрізняються особливим мінорним настроєм та головними темами є трагізм життя селянства за часів кріпаччини. 

Марко Вовчок (справжнє ім’я – Марія Вілінська), народилася 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. У збіднілої дворянської сім’ї змалку дівча виявляло хист до мов і, кажуть, вільно спілкувалося російською, польською, французькою та українською. Це й не дивно, Марійчині батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Тож у родині, разом із братами, дівчинка здобула початкову освіту.

Батько дівчини мав білоруське коріння, мати – походила з княжого роду Радзивілів, а бабуся матері була полько-литовкою. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.

Коли малій минуло сім рочків помер її батько і мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, грубий відчайдушний гуляка-картяр. Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати тітці Катерині Петрівні Мардовіної, котра пишалася своїми ліберальними поглядами, любов’ю до мистецтва, щотижня влаштовуючи літературні вечорі. Але й у неї дівчина не зазнала щастя. 

У домі тітки збиралися на гостини відомі письменники та фольклористи. Саме вони вплинули на формування поглядів майбутньої письменниці. Там же в салоні Марія познайомилася з етнографом та фольклористом із України Опанасом Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Щоб покінчити з нестерпним життям у родички, Вілінська вийшла заміж за Марковича. Їй було всього 17.

Проживаючи в 1851 – 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу та його побут. Як творча натура, яку емоційно збудила й літературно надихнула Україна, Марко Вовчок почала писати прозу. Збірка її перших творів, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). Незважаючи на те що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає авторка у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою.

У Немирові написані більшість перших оповідань Марка Вовчка російською мовою – збірка «Рассказы из народного русского быта» (1859), повість «Інститутка», яку письменниця почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі.

Пізніше у Північній Пальмірі Марія Олександрівна вже як авторка збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Тарас Шевченко, Микола Некрасов, Олексій Плещеев, Олексій Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров, а також Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Щоби побачити світ, подружжя Марковичів вирішили поїхати за кордон. Під час перебування в 1859 – 1867 рр. у Німеччині, Швейцарії, Італії і Франції Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим, Олександром Бородіним, Іваном Сєченовим. При сприянні Івана Тургенева відбулося її знайомство з Олександром Герценом, Львом Толстим, Жюлем Верном. Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марії Олександрівни відіграв Микола Добролюбов. Зустрічалася письменниця з чеськими письменниками – Йозефом Фрічем, Яном Нерудою; була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів; брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена; організовувала для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.

У перші роки за кордоном Марко Вовчок закінчує оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», пише оповідання «Два сини» (1861). Як українська прозаїкиня розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), у тому числі для дітей («Невільничка»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Санкт-Петербург, 1862).

Найбільшу славу принесла їй повість «Маруся», яка була написана у 1860-х роках. Це історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Повість ще за життя авторки здобула широку славу за кордоном, адже цей твір, у переробленні П.-Ж. Сталем (псевдонім П’єра-Жуля Етцеля) 1873 року, переклали кількома європейськими мовами й він став улюбленою дитячою книжкою у Франції: її відзначено премією Французької академії, а міністерство освіти Франції рекомендувало для усіх шкільних бібліотек.

На матеріалі французької дійсності, пізнаної під час перебування у Парижі, Вовчок створила цикл художніх нарисів, об’єднаних назвами «Листи з Парижа» (журнал «Мета», Львів, червень-липень 1865) та «Витяги листів з Парижа» (газета «Санкт-Петербурзькі вісті», рос. Отрывки писем из Парижа, «Санкт-Петербургские ведомости», 1864-1866).

У 1860 р. була надрукована повість «Институтка» (початкова назва «Панночка»), яку письменниця присвятила Тарасу Шевченку. Українською мовою вона вийшла 1862 р. у журналі «Основа» за редакцією П. Куліша. Протягом 1861 р. у цьому журналі друкувались оповідання, які склали основу 2-го тому «Народних оповідань». Творчий доробок Марка Вовчка високо оцінили представники демократичного напряму в літературі, відзначили його реалістичний характер та соціальне спрямування. У 1860-х роках за мотивами народних легенд про ватажків визвольного руху в Україні у жанрі казок написала твори «Кармелюк», «Лимерівна». 1862 р. підготувала антиклерикальну повість «Дяк» із життя українського духівництва. Перебуваючи на Заході, перекладала російською мовою наукові праці та літературні твори французьких, німецьких, англійських, датських і польських авторів. Вперше переклала 15 романів Жюля Верна, казки Г.-Х. Андерсена, праці Ч. Дарвіна, А. Брема.

Після повернення з-за кордону, у 1867 році, Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» Миколою Некрасовим, Михайлом Салтиковим-Щедріним, веде в цьому журналі рубрику закордонної літератури, публікує оригінальні російськомовні твори й переклади російською європейських класиків з французької, англійської, німецької, польської.

У 1867 р. помер чоловік письменниці Опанас Маркович. Залишивсь самотньою, жінка поринула в роботу, адже їй треба було піднімати сина. До 1878 р. Марія написала чимало романів російською: «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия».

24 травня 1870-го Марко Вовчок підписала контракт із петербурзьким видавцем, 2-ї гільдії купцем, власником модної книгарні на Невському проспекті Семеном Васильовичем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника «Переводы лучших иностранных писателей». У цьому журналі вона була і редакторкою, і прекладачкою, і корректоркою. Але за рік сталася неприємність. Дружина видатного критика Стасова також займалася перекладами. Тоді щоби усунути Марка Вовчка, як головну конкурентку, критик публічно звинуватив її у плагіаті. Розпочався суд і Марію визнали винною. Ця пляма дуже нашкодила репутації письменниці, і жінка так і не оговталася від цього.

Марко Вовчок випускала журнал, що мав допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 р. вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – п’ять. 

Влітку 1878 р. у маєток Львових у Мітіно на Полтавщині син Богдан представив матері своїх приятелів, які приїхали погостювати. Серед них був молодий офіцер, випускник Морського училища Михайло Лобач-Жученко. Він і Марія сподобалися один одному, і невдовзі одружилися, недивлячись на 17 років різниці. Разом із молодим чоловіком Марія поїхала на Кавказ. Перестала писати й місяцями не виходила з будинку.

З роками здоров’я письменниці почало погіршуватися. Лікарі діагностували у Марії злоякісну пухлину мозку. Вона згасала на очах, схудла, змарніла, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, лише руса коса залишилася без жодної сивини.

Останній рік життя Марко Вовчок мешкала на околиці м. Нальчик (росія), що на Кавказі. До останнього вона працювала над повістю «Гайдамаки».

10 серпня 1907 Марія Олександрівна померла, сидячи в садку. Там вона і була похована під її улюбленою грушею, як заповіла своєму чоловікові.

4 серпня 1978 року в місті Нальчик Кабардино-Балкарського краю відкрито пам’ятник Марії Вілінській. Автор скульптури – український скульптор Василь Фещенко. А будинок де письменниця жила в останні роки життя було перетворено у музей.

10 серпня 1985 року в українському місті Богуславі Київської області відкрито меморіальний музей-садибу Марка Вовчка у будинку, де Марія Вілінська та її другий чоловік Михайло Лобач-Жученко мешкали у 1885-1886 р.р., а на подвір’ї меморіального музею-садиби встановлено погруддя Марії Вілінської роботи харківського скульптора Тараса Братерського.