28 травня - Всеукраїнський день краєзнавства. Саме цього дня 1925 року у місті Харкові розпочалася Всеукраїнська конференція з краєзнавства під час роботи якої було створено Український комітет краєзнавства.
Пропонуємо до Вашої уваги оповідання нашої колеги Тетяни Володіної, присвячене рідному куточку Білої Церкви.
Далекий 1955 рік. Такі довгі дні в дорозі від Чукотки до Білої Церкви подолані, і зрештою ми (2 брати, я і мама) стоїмо на березі річки Рось.
Мости іще збудують у майбутньому, а поки що залишався тільки один вихід – доїхати паромом на зарічанський берег.
Миле моє Заріччя. Ти манило мене з усіх країн, де я була, і не було ріднішої землі, чим ця мала батьківщина, дана дідами й прадідами.
В дитинстві думали, що на світі одна – єдина Біла Церква і Заріччя, але виявилося, що багато місць під цими назвами. Заріччя (тоді ще село) було для недалеких міських жителів приводом заздрощів і глузувань.
На березі річки зібралися два гурти парубків, які чубилися між собою, не поділивши територію.
До нашого тимчасового прихистку приплив паром. Мама наказала старшому братові:
- Володя, біжи до родичів, нехай ідуть зустрічати нас. Гукай усіх наших.
Брат з радістю зайшов у паром і зачаровано вдивлявся на рухи старого діда з колотушкою, якою він тягнув проволоку, натягнуту поперек річки. Ставши дорослою, я думала, може це Харон, переодягнувшись у старий одяг, перевіз нас і навіки прив’язав до Заріччя. Шкода стало старому мудрецю сім’ю, що так довго поневірялася по світу.
А тим часом серед молодиків назрівала бійка. Я з братом Віктором охопили маму з двух сторін, створивши їй ‘’надійний захист’’.
Десь за пів години до парома прибігла юрба людей, які щось вигукували, махали нам руками. Декілька хвилин їзди паромом – і нас цілували, обіймали, тішилися зустріччю.
Серцем я відчула – це наші родичі.
Рідня! Свої по крові й духу, завжди підтримають, скажуть правду в очі, приголублять, а коли треба, то й насварять. Мамин рід – то рід хліборобів : працьовитих, терпеливих, звиклих до холоду й голоду.
Як казала наша бабуся, перенесли владарювання червоних, білих і зелених: не зламалися, не плазували ні перед ким і завжди залишалися людьми.
Усіх нас, нащадків прадіда Мини – судді на Заріччі, якого обирала громада, називали ‘’мирцями’’.
Ось ми, на березі річки стоїмо разом з родичами, очманілі від радості, від такої довгоочікуваної зустрічі.
Ніби захмеліли від нових незнаних відчуттів і легенький вітерець ніжно торкався нас і ніс літню прохолоду, і пахощі свіжоскошеного сіна, що так і лишився найпривабливішим для мене. На всі голоси кумкали жаби, притягувала погляди незнайома чорна річка. Пробуджував апетит думок від запізнілої вечері, яку готували надворі.
За безкрайніми снігами залишалися ніжні спогади про сувору природу Чукотки, вічну мерзлоту й холод. Всіх нас переповнювало почуття спокою. Нарешті ми приїхали додому.
Починалося нове життя…
Зі стежинки, якою колись зовсім рідко ходили, утворилася вулиця, почалося будівництво нових приватних осель.
Рідна своя хата! Це прихисток надій, тепла й радості, захист від житейських буревіїв. Мама світилася від того, що будується сімейне гніздечко.
Підростали ми з братами, виростала і наша хата. На підвалинах зводилися стіни, а перед тим у кожен куток замуровувалися копійки – на достаток у домі.
Коли почали зводитися стіни, отоді ми відчули солодкий смак слова ‘’толока’’. На толоку сходилися всі охочі.
Відбувалась магічна вистава, де приймали участь і малі, і дорослі. По колу водили колгоспних коней, які місили глину, солому й воду. Якщо не було коней, то жінки зі сміхом і підтиканими спідницями самі робили заміс.
Старі люди, які завжди безжально слідкували за дотриманням ними ж установлених правил, цього разу були не такі суворі. Діди з цікавістю поглядали на дорідних молодиць, що пустували, співали та пускали бісики з очей.
І вся громада працювала з жартами, добродушним кепкуванням. Найпроворніші надихали своєю енергією інших та час від часу звучало : ‘’Нумо швидше!’’.
Завжди у нас цінувалися бувалі люди, дослухалися до їхніх порад, як на будівництві, так і на імпровізованій кухні. Так, справді, вчитися було у кого.
Старим людям було приємно долучатися до спільної справи зі своїм досвідом і отримувати увагу, на яку вони справедливо заслуговували.
За кухню слугувала маленька плита, на якій варилися у баняках борщ і картопля. Пахощі розносилися навкруги такі, що й сам Мішлен позаздрив би. А найсмачніші наїдки - то від бабусі Марійки. Коли проходили повз її хату відчували смачні запахи печені, юшки, або й якоїсь незнайомої страви.
Перед обідом на великі пеньки клалися дошки, стелилися церати. У центрі стола стояли пляшки з оковитою. Обов’язково була зелена цибуля, редька, тонко порізане прозоре сальце, борщ, картопля. Іноді була й риба, якої в річці було так багато, що після риболовлі заповнювалися повні ночви.
Як же ми любили ті миті, коли всі за столом були як одна родина, обідали, ділилися спогадами та бувальщинами. Моїм братам та сусідським хлопцям було за честь – вести коней до річки мити копита від глини.
З толоки люди йшли гуртом по домівках, щоб через декілька днів зустрітися на толоці в інших господарів.
Озираючись на ту пору, тільки з плином часу усвідомлюєш, наскільки люди були добрішими та дружнішими, і це стало найкращою порою нашого життя.
Спрацювали і закладені у фундамент копійки, тільки не так , як гадалося. Достаток був сумнівний, але хата була дійсно багата на родичів, друзів, знайомих наших друзів.
Сусіди говорили: ‘’У вас хата ніби медом помазана’’. А насправді, то наша любов і доброзичливість як магніт притягувала людей.
Тільки у нас, у великій залі, висіла боксерська груша, яку нещадно товкли хлопці майже з усього Заріччя. У нас допізна грали в лото, під звуки голосні радіоли вчилися танцювати хлопці і дівчата, з’являлися перші симпатії.
Це була пора, коли всі рідні живі й здорові, ти можеш покликати маму, і вона озветься до тебе, рідною лагідною рукою відведе всі біди і ти повіриш, що щастя назавжди поселилося у рідній хаті.
Тетяна Володіна.
Немає коментарів:
Дописати коментар