понеділок, 8 січня 2024 р.

«Життя як кіно, кіно як життя» (до 100-річчя Сергія Параджанова)

9 січня 1924 року народився Сергій Параджанов.
Сергій Параджанов - символ українського кінематографу, людина бурхливого темпераменту, творець яскравого, всеперемагаючого мистецтва. Його cвіт схожий на дивовижну легенду. Він створював і руйнував міфи, і врешті-решт сам став міфом. Через те його знають майже всі, й не знає ніхто. Так відгукувалися про цю незвичайну людину ті, хто хоча б раз у житті зустрічався з ним, з цим погоджуються усі, хто долучився до його творчості.

Шановні поціновувачі світу мистецтва! Пропонуємо вашій  увазі  віртуальну виставку книг із фонду бібліотеки # 5 «Життя як кіно, кіно як життя»(до 100-річчя Сергія Параджанова).  Ці книги подарують  уявлення про те, як складався мистецький космос  одного з найвидатніших митців ХХ століття.. 

Дзюба. І.  Сергій Параджанов. Більший за легенду  / Іван Дзюба, Марта Дзюба.  -  К. : Дух і Літера, 2021. - 222 с. - (Постаті культури)

Книга Івана та Марти Дзюбів складається з текстів (мемуарні нариси, статті та інтерв’ю), які є своєрідними коментарями до життя і творчості Сергія Параджанова, одного з найвидатніших і найоригінальніших митців України та світу. Його образ складають міфи та міфологеми, переважно витворені самим Параджановим. Тексти авторів книги розширюють цей образ у найцікавіший спосіб – доповнюючи життєвими подробицями, сюжетами й концептуальними інтерпретаціями вчинків кіномитця, котрі однаковою мірою дотичні як до життя побутового, так і власне художнього. А ще ця книга дарує читачеві уявлення про те, як складався мистецький космос Параджанова, яким чином відбувся перехід від режисера, що працював з традиційними міфами комуністичної ідеології, до художника, що заговорив мовою національних міфологій в їхній авангардовій, напрочуд сучасній іпостасі.

Для людей, залюблених в культуру і її геніїв. Геніїв, що витворюють не тільки себе, а й світ, який формує людину і людство як субстанцію творчу, спрямовану у безмір історико-культурного часо-простору.


Сергій Параджанов і Україна. Зб. статей і документів/ Упоряд. Л. Брюховецька. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2015.- 288с

Сергій Параджанов залишив яскравий слід у світовому кіно. З 1952 по 1973 рік він з невеликими перервами жив і працював на Київській кіностудії ім.. О.Довженка, де був лідером незалежного мистецтва, що сформувалося в часи «відлиги». У збірнику «Сергій Параджанов і Україна» розглянуто широкий комплекс питань, як творчого, такі соціально-політичного характеру. В наукових дослідженнях автори розглядаютьсвоєрідність творчого стилю постановника «Тіней забутих предків»,«Саят-Нови» та нездійсненого фільму «Київські фрески»,тогочасний мистецький контекст, роль образотворчого мистецтва в його режисурі.Ті, кого цікавить доля Параджанова та причини його арешту, зможуть познайомитись із розсекреченими архівами КДБ, а також сторінками «Щоденника» Святослава Іванова,  Голови тогочасного Держкіно України. Цінними є спогадиМарти Дзюби, Івана Дзюби, композитора Мирослава Скорика та інших людей, які спілкувалися з режисером. Завершують книгу думки Параджанова, висловлені в Києві після прем’єри вфільму «Ашик-Керіб».


Про Параджанова //Рапай К. Коло Якутовичів  /Катерина Рапай .- К. : Дух і Літера, 2021. -  С.119-155 с. - (Постаті культури)

 Ця книжка представляє п’ять знакових фігур української культури з особистого патерика авторки. Це її батьки, видатні скульптори Ольга Маркіш та Микола Рапай. Це її бабуся Зінаїда Йоффе, що була дотична до розвитку української філології. Це династія художників Якутовичів, яка стала її родиною. Це Григорій Гавриленко та Сергій Параджанов, великі митці, з якими пов’язані дитинство та юність авторки. У своїх спогадах Катерина Рапай влучно передає світи постатей свого оточення, запрошуючи зануритися в них і читачів.




«Тіні забутих предків» //Тримбач С. Кіно народжене Україною : ілюстр. історія : [альб. антол. укр. кіно] / Сергій  Тримбач ; [ред.: А. Стародуб, І. Ставчанський]. – К. : Саміт-книга , 2019. – С.204-207

У виданні йде мова не лише про кіностудію ім. О. Довженка, вона про все українське кіно. Ювілей кіностудії став приводом оприлюднити матеріали, появи яких давно чекала Україна. Ці матеріали охоплюють період від становлення українського кіно на межі XIX-XX ст. до сучасної доби, коли відбувається справжнє відродження і оновлення кінематографу України. Особливістю книги є те, що вона пропонує різнопланові точки зору на кіностудію. Тут і загальний план, який дає розуміння закономірності поступу кіно, і середні та крупні плани, які дозволяють заледве не зазирнути в очі нашим кінематографістам. Окремі сторінки книги присвячені культовому  фільму «Тіні забутих предків», знятому на кіностудії ім. О. Довженка. Текст книги наповнений багатим  ілюстративним матеріалом.

Брюховецька Л. Не екранізація, а імпровізація. «Intermezzo»: нездійснений задум Сергія Параджанова / Лариса Брюховецька // КіноТеатр. – 2021. - № 6. – С.41-43 Слова, винесені в епіграф, написані 1965 року і стосувалися сценарію Сергія Параджанова «Київські фрески». І Лесь Танюк як у воду дивився – фільм, уже запущений у виробництво, зняти не дозволили. Згадані ним правила – проходження сценарію та його затвердження в інстанціях – були обов’язковими для всіх радянських кінематографістів. У випадку з Параджановим тим більше: його сценарії проходили всі етапи, але заборона була гарантована, адже він був під пильним наглядом спецслужб…


Збагачений і щасливий, принижений і ображений, почувався вільним Сергій Параджанов // Музейний провулок. - 2008. - №1. -  С. 100-111.

На творчість Сергія Параджанова вплинули його захоплення фольклором та образи з дитинства у Тбілісі. Понад п’ять років режисер провів у в’язниці, але гнітючі умови ув’язнення не відобразилися, однак, у фільмографії вірменина. Усі його стрічки були створені попри тиск від радянської влади, яка намагалася блокувати йому можливість знімати кіно




Сергій Параджанов - геній, якого не зрозуміли

http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/119/

Перше, що зазвичай спадає на думку при згадці імені Сергія Параджанова - це, безперечно, його феноменальні «Тіні забутих предків». Проте мало хто знає, що цей непересічний режисер працював на професійному рівні з технікою колажу, асамбляжу, реді-мейду, перформансу, графічного малюнка, виготовляв ляльки та декорував предмети одягу. Все це він робив і задовго до свого ув’язнення, і під час та після нього.

 Як Сергій Параджанов вплинув на сучасну культуру імоду https://vogue.ua/article/culture/kino/kak-sergey-paradzhanov-povliyal-na-sovremennuyu-pop-kulturu-43227.html

Костюми Параджанова в кіно і в реальному житті - витвори мистецтва. Він стилізував зірок кіно 1980-х, дарував Ів Сен Лорану альбом своїх ескізів і розписував парасольку для Франсуази Саган. Сьогодні його авторський стиль підхоплений сучасними авторами - з подачі режисера Тарсема Сінгха новий кліп Леді Гаги «911» практично повністю знятий «під Параджанова».  Про історію створення «костюма Параджанова» і про те, як режисер досі впливає на світове кіно і моду.



Від кашкетів до брилів з інсталяціями: які капелюхи носив Сергій Параджанов https://jetsetter.ua/vid-kashketiv-do-bryliv-z-instalyatsiyamy-yaki-kapelyuhy-nosyv-sergij-paradzhanov/

Неможливо говорити про творчість Параджанова, не згадавши про його любов до костюмів, особливо - до капелюхів. Однотонні кашкети та берети, солом’яні брилі (з додатковими «інсталяціями» і без них) та інші головні убори, про які мода нічого не знала раніше. Саме так можна описати смакові вподобання режисера, який став справжнім трендсетером XX століття попри політичні ув’язнення та утиски радянської влади.







145 років від дня народження майстра української класичної новелістики - Степана Васильченка

Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 р. в містечку Ічня на Чернігівщині в бідній сім'ї ремісника. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905р., "неспокійна", за його висловом, праця "неблагонадійного" вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.

У літературний процес Васильченко включився зрілим митцем із своїм власним поетичним голосом у 1910р., коли з'явились друком такі оригінальні його твори, як "Мужицька арихметика", "Вечеря", "У панів", "На чужину", "Циганка" та ін., пройняті любов'ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу соціальної справедливості. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.

Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. "Записки вчителя" (1898 — 1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично "заносив свої учительські жалі та кривди", стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.

Дебютував письменник на літературній ниві оповіданням "Не устоял" (надруковане 1903р.). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою "Антін Вова" (1910) (в наступних виданнях — "Вова").

У 1910 — 1912 рр. Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі ("Вечеря", "З самого початку", "Божественна Галя", "Над Россю", "Гріх" та ін.).

Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Не можна без хвилювання читати психологічні етюди письменника "Дощ", "Дома", "Волошки", "Петруня", оповідання "Роман", "Увечері", "Свекор", "Басурмен" та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — "Циганка".

Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів ("На хуторі", "У панів", "На розкоші" та ін.).

Настрої збудженого революційними подіями села відбив Васильченко у новелі "Мужицька арихметика", що належить до найвищих здобутків письменника-реаліста. Жорстоку правду життя селянської бідноти розкриває Васильченко у новелі "На чужину". У новелі "Осінній ескіз" ("Із осінніх спогадів. Ескіз", 1912) Васильченко ставить питання глибше, суспільне об'ємніше — шлях сільської молоді в революцію.

Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від першої світової війни, в якій письменник брав участь з 1914р. аж до Лютневої буржуазної революції. В "Окопному щоденнику", оповіданнях "На золотому лоні", "Під святий гомін", "Отруйна квітка", "Чорні маки" та ін. Васильченко зображує жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.

Цікавою сторінкою спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (наприклад, п'єса-жарт "На перші гулі").

Після перемоги Жовтневої революції Васильченко включається в процес творення соціалістичної культури. В оповіданнях, присвячених радянській сучасності ("Приблуда", "Червоний вечір", "Авіаційний гурток", "Олов'яний перстень" та ін.), письменник показує зародження почуття колективізму в психології юних громадян, поетизує романтику праці як творчості.

Багато працює Васильченко у радянський час і над творами з життя дореволюційного минулого ("Петруня", "Талант", "Віконце", "Осінні новели" та ін.). Показовим у цьому плані є цикл "Осінні новели" (присвячений 1905р.), який писав Васильченко, починаючи з 1923р., впродовж майже десяти років. Одна з художньо найдовершеніших новел циклу — "Мати" ("Чайка").

Творчість Васильченка радянського часу позначена розширенням тематичного і жанрового діапазонів, про це свідчать, крім написаних у 20-ті рр. драматичних творів ("Минають дні", "Кармелюк" та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл "Крилаті слова", переклади творів російських письменників (Гоголя, Лескова, Короленка, Серафимовича) тощо. На особливу увагу заслуговує задум Васильченка створити велику біографічну повість про Т. Шевченка. На жаль, з п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — "В бур'янах".


Пісня що надихає

У бібліотеці-філії №5 відбувся благодійний творчий вечір вокаліста, співака, поета, заслуженого працівника фізичної культури та спорту – Григорія Дмитровича Музики.

Пан Григорій багаторазовий лауреат конкурсів вокалістів ім. І.Козловського, лауреат міської літературної-мистецької премії ім. І.Нечуя-Левицького, лауреат багатьох пісенних фестивалів, співпрацював з Національним президентським оркестром України. Працював актором та солістом в Київському обласному театрі імені Панаса Саксаганського.

Співак залюблений в українську народну пісню ще з раннього дитинства. Джерело його таланту – благодатна українська земля, її чарівна природа.

На благодійний концерт зібралися шанувальники творчості митця – виставкова зала була вщерть заповнена глядачами. Щоб насолодитися та послухати пісні Григорія Музики завітали читачі бібліотеки, учасники клубів Академії пенсіонерів та мешканці міста.

Григорій Музика розпочав свій концерт з пісні відомого у Білій Церкві композитора Анатолія Кульчицького «Дивніше з див» на слова українського поета Бориса Олійника.

Співак виконував українські народні пісні, а ще пісні українських та зарубіжних композиторів. Дуже щемно, з любов’ю була виконана лірична пісня «Втрачене кохання» на слова Олени Михайлівни – дружини співака, композитор та аранжувальник Євген Дондук. Зал «вибухнув» оплесками.

Окрім Григорія Музики глядачі мали змогу насолоджуватися чарівним сопрано Наталії Пренделас – викладачки Білоцерківської школи мистецтв ім. С.Томащука. Протягом концерту акомпаніатором був Євген Дондук – викладач Білоцерківської школи мистецтв ім. Я.Яциневича, член спілки композиторів України.

У виставковій залі прозвучало багато пісень – патріотичних та ліричних, веселих та сумних, одним словом – на будь який смак! Глядачі не шкодували долонь та завзято аплодували пану Григорію. А ще, дякували організаторам, працівникам бібліотеки-філії №5 за чудову зустріч зі співаком.

Кошти зібрані під час благодійного концерту передані на потреби ЗСУ. 





середа, 3 січня 2024 р.

Білоцерківський краєзнавчий календар 2024

                                          

06.01 –  95 років від д.н. Олексія  Кононського , вченого, педагога, письменника, громадського діяча (06.11.1929р.)

02.03 – 165 років від д.н. Шолом-Алейхема, єврейського прозаїка

13.04 – 75 років від д.н. Юрія  Коваліва , українського поета, критика, літературознавця, педагога, лавреата Шевченківської премії (народився у Білій Церкві)

04.11 – 75 років від д.н. Павла Ральченка (04.11.1949), українського письменника, довгий час мешкав у Білій Церкві;

05.11 – 105 років від д.н. Віктора Міняйла (05.11.1919р), українського письменника, лавреата Шевченківської премії.

пʼятниця, 29 грудня 2023 р.

28 грудня  у клубі «Золота осінь» відбулося новорічно-різдвяне свято. Провела його і виступала в ролі Феї-чарівниці, яка роздавала маленькі гостинчики академістам бібліотекар Майя Боженко. З прийдешніми святами присутніх привітала й Світлана Хмільова, завідувачка бібліотеки №5, що завжди радо приймає білоцерківців.

З 1 вересня 2023 року в Україні почав діяти новий церковний календар. Але поки що ми не призвичаїлися святкувати свята за новим календарем. Тому академістка, учасниця ансамблю клубу Людмила Калитаева підготувала невеличку лекцію про те, коли тепер святкуватимемо день святого Миколая, святих Андрія, Анни, Варвари, коли відзначатимемо Різдво Христове, Василя, Водохреща.

Як завжди, чудовий ансамбль «Золота осінь» порадував народними піснями та старовинними колядками «Ми будем вам колядувати», «Коляда», «Там на річці, на Йордані, тиха вода стала», «З Новим роком ми вітаємо», «Нова радість, різдвяні свята», «Різдвяне свято». Також бажаючі прочитали підготовлені ними вірші-побажання на Новий рік.

Це створило атмосферу свята в бібліотеці.




Новорічні дива поряд!

Ось і дочекалися ми на благословенні Різдвяно-Новорічні дні, які є символом оновлення та сподівань на позитивні зміни у житті кожної української родини. Адже головне бажання мільйонів українців, щоб  Новий рік приніс нашій країні перемогу та довгоочікуваний мир! Та не зважаючи на тяжкі часи, в яких знаходиться наша країна, наші дітлахи потребують свята, див та подарунків.

27 грудня в бібліотеці № 5 відбулося новорічно-різдвяне свято «Бібліомагія Новорічного дива». На захід завітали діти ВПО та діти з соціально незахищених верств населення разом зі своїми батьками.

Свято розпочалося з розважально-пізнавального концерту, який підготував учнівський колектив разом з педагогами Білоцерківської школи мистецтв ім. Я. Яциневича. Маленькі глядачі з захопленням слухали музику у виконанні учнів та активно відгадували музичні загадки. А ще самі розповідали віршики та колядочки.

Родзинкою свята стала казка «Новорічні пригоди Аліси» студії театрального мистецтва «Браво» при Київському академічному обласному музично-драматичному театрі  ім. П. Саксаганського. Це було дивовижно, феєрично – справжня магія!  Гості були в захваті від дійства, костюмів акторів, танців, з ельфами. Всі ніби на мить перенеслися в казковий світ чаклунів та принцес. 

Наприкінці свята учасники та дітлахи, що завітали до бібліотеки, отримали солодкі подарунки. Величезна вдячність спонсору  – небайдужому українцю Віталію Бондаренку, що проживає в Америці, але переймається проблемами України та українців.  

Плекаємо велику надію, що наші бажання збудуться! Нехай у кожну домівку, у кожну родину прийде Божа ласка!  Нехай Різдвяна зірка  осяє  радістю і добром кожного українця, а весела й життєствердна Коляда додасть сил та віри в краще майбутнє!









вівторок, 26 грудня 2023 р.

У день, коли католики відзначають Різдво — в українців було давнє свято Коляда. Починалось його святкування 25 грудня і тривало аж до 6 січня — Святого вечора. Було це ще до впровадження християнства на території Київської Русі. Тож багато традицій зникло, багато змінилось і увійшло в основу святкування християнського Різдва, відомого нам зараз.

Коляда — це давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога. За давньою українською легендою, богиня Коляда — щороку народжує нове сонце — Божича. І стається це у найдовшу ніч зими. Тим часом — богиня Мара ганяється за Колядою, аби завадити народженню сонця і встановити вічну зиму та ніч. Аби сховатись від темної богині — Коляда перетворюється у козу. Звідси і пішла традиція переодягатись у цю тварину під час колядок.

Колядою називали богиню, а також і саме свято. Крім того, називали Колядою — Дідуха, сніп із житніх колосків, який слугував головним символом свята до появи ялинки. Назва Коляда належала і святковому хлібу чи калачу на столі.

Святкування коляди починалося з запалювання вогню — як символу народження нового сонця. Люди посипали одне одного і будинки зерном — до гарного врожаю. Їли кутю та співали колядок, наряджались у обрядові костюми. Спалювали колодку — як символ злої Мари. Популярність цього свята серед українців призвела до того, що церква пов’язала його із християнським Різдвом. До свята шили кожному члену родини нову сорочку, вигадували костюми. Ставили у домі Дідуха та плели “павучки”.

Під кінець свята Коляди, на Святвечір, готували трапезу із 12 страв, серед яких обов’язково мали бути кутя і борщ.

Саме зі свята Коляди і пішла традиція — ходити від хати до хати та вітати всіх піснями. Участь у цьому дійстві брали як діти, так і дорослі. Перевдягались у маску Чорта і Смерті — які уособлювали злих духів. Бабу і діда — уособлення предків, роду. Козу, яка була символом перевтіленого божества Коляди.

Багато колядок збереглось із того часу, лише слова були подекуди змінені.

І з однією із таких колядок до бібліотеки № 5, 25 грудня, завітав Зразково- ляльковий театр “Фантазія”. Колядники порадували відвідувачів та працівників бібліотеки цікавою автентичною колядою. І за традицією отримали солодкий подарунок. 







22 грудня у виставковій залі бібліотеки № 5 відбулось відкриття виставки картин Анжели Юрківської.Майстриня працює в авторській техніці багатошарового витинання з 2015 року, і презентувала понад 30 різнобарвних полотен. 

Жінка родом з Маріуполя, тому в центрі експозиції представлена інтерпретація мозаїки Алли Горської “Квітуча Україна”. 

Роботи вражають кількістю нашарувань кольорового паперу: від 6 до 56.Як стверджує авторка, на створення однієї роботи витрачає до кількох місяців.

Витинанки Анжели Юрківської - це диво творчої досконалості та фантастичної авторської уяви майстрині.

Побачити незвичну красу можуть усі охочі до 26 січня у виставковій залі бібліотеки # 5, що на просп.Незалежності,55. Вхід вільний.






пʼятниця, 22 грудня 2023 р.

190 років з дня народження Марко Вовчок – української письменниці зі світовим ім'ям

Літературний доробок Марка Вовчка став поштовхом до подальшого розвитку вітчизняної прози. Під впливом її творів з’являлися нові й нові твори молодої генерації письменників.

Марко Вовчок – псевдонім, під яким приховувалася унікальна та неповторна жінка, єдина жінка-письменниця наприкінці 50-х років ХІХ століття в українській літературі. Її твори відрізняються особливим мінорним настроєм та головними темами є трагізм життя селянства за часів кріпаччини. 

Марко Вовчок (справжнє ім’я – Марія Вілінська), народилася 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. У збіднілої дворянської сім’ї змалку дівча виявляло хист до мов і, кажуть, вільно спілкувалося російською, польською, французькою та українською. Це й не дивно, Марійчині батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Тож у родині, разом із братами, дівчинка здобула початкову освіту.

Батько дівчини мав білоруське коріння, мати – походила з княжого роду Радзивілів, а бабуся матері була полько-литовкою. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.

Коли малій минуло сім рочків помер її батько і мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, грубий відчайдушний гуляка-картяр. Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати тітці Катерині Петрівні Мардовіної, котра пишалася своїми ліберальними поглядами, любов’ю до мистецтва, щотижня влаштовуючи літературні вечорі. Але й у неї дівчина не зазнала щастя. 

У домі тітки збиралися на гостини відомі письменники та фольклористи. Саме вони вплинули на формування поглядів майбутньої письменниці. Там же в салоні Марія познайомилася з етнографом та фольклористом із України Опанасом Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Щоб покінчити з нестерпним життям у родички, Вілінська вийшла заміж за Марковича. Їй було всього 17.

Проживаючи в 1851 – 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу та його побут. Як творча натура, яку емоційно збудила й літературно надихнула Україна, Марко Вовчок почала писати прозу. Збірка її перших творів, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). Незважаючи на те що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає авторка у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою.

У Немирові написані більшість перших оповідань Марка Вовчка російською мовою – збірка «Рассказы из народного русского быта» (1859), повість «Інститутка», яку письменниця почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі.

Пізніше у Північній Пальмірі Марія Олександрівна вже як авторка збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Тарас Шевченко, Микола Некрасов, Олексій Плещеев, Олексій Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров, а також Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Щоби побачити світ, подружжя Марковичів вирішили поїхати за кордон. Під час перебування в 1859 – 1867 рр. у Німеччині, Швейцарії, Італії і Франції Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим, Олександром Бородіним, Іваном Сєченовим. При сприянні Івана Тургенева відбулося її знайомство з Олександром Герценом, Львом Толстим, Жюлем Верном. Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марії Олександрівни відіграв Микола Добролюбов. Зустрічалася письменниця з чеськими письменниками – Йозефом Фрічем, Яном Нерудою; була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів; брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена; організовувала для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.

У перші роки за кордоном Марко Вовчок закінчує оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», пише оповідання «Два сини» (1861). Як українська прозаїкиня розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), у тому числі для дітей («Невільничка»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Санкт-Петербург, 1862).

Найбільшу славу принесла їй повість «Маруся», яка була написана у 1860-х роках. Це історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Повість ще за життя авторки здобула широку славу за кордоном, адже цей твір, у переробленні П.-Ж. Сталем (псевдонім П’єра-Жуля Етцеля) 1873 року, переклали кількома європейськими мовами й він став улюбленою дитячою книжкою у Франції: її відзначено премією Французької академії, а міністерство освіти Франції рекомендувало для усіх шкільних бібліотек.

На матеріалі французької дійсності, пізнаної під час перебування у Парижі, Вовчок створила цикл художніх нарисів, об’єднаних назвами «Листи з Парижа» (журнал «Мета», Львів, червень-липень 1865) та «Витяги листів з Парижа» (газета «Санкт-Петербурзькі вісті», рос. Отрывки писем из Парижа, «Санкт-Петербургские ведомости», 1864-1866).

У 1860 р. була надрукована повість «Институтка» (початкова назва «Панночка»), яку письменниця присвятила Тарасу Шевченку. Українською мовою вона вийшла 1862 р. у журналі «Основа» за редакцією П. Куліша. Протягом 1861 р. у цьому журналі друкувались оповідання, які склали основу 2-го тому «Народних оповідань». Творчий доробок Марка Вовчка високо оцінили представники демократичного напряму в літературі, відзначили його реалістичний характер та соціальне спрямування. У 1860-х роках за мотивами народних легенд про ватажків визвольного руху в Україні у жанрі казок написала твори «Кармелюк», «Лимерівна». 1862 р. підготувала антиклерикальну повість «Дяк» із життя українського духівництва. Перебуваючи на Заході, перекладала російською мовою наукові праці та літературні твори французьких, німецьких, англійських, датських і польських авторів. Вперше переклала 15 романів Жюля Верна, казки Г.-Х. Андерсена, праці Ч. Дарвіна, А. Брема.

Після повернення з-за кордону, у 1867 році, Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» Миколою Некрасовим, Михайлом Салтиковим-Щедріним, веде в цьому журналі рубрику закордонної літератури, публікує оригінальні російськомовні твори й переклади російською європейських класиків з французької, англійської, німецької, польської.

У 1867 р. помер чоловік письменниці Опанас Маркович. Залишивсь самотньою, жінка поринула в роботу, адже їй треба було піднімати сина. До 1878 р. Марія написала чимало романів російською: «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия».

24 травня 1870-го Марко Вовчок підписала контракт із петербурзьким видавцем, 2-ї гільдії купцем, власником модної книгарні на Невському проспекті Семеном Васильовичем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника «Переводы лучших иностранных писателей». У цьому журналі вона була і редакторкою, і прекладачкою, і корректоркою. Але за рік сталася неприємність. Дружина видатного критика Стасова також займалася перекладами. Тоді щоби усунути Марка Вовчка, як головну конкурентку, критик публічно звинуватив її у плагіаті. Розпочався суд і Марію визнали винною. Ця пляма дуже нашкодила репутації письменниці, і жінка так і не оговталася від цього.

Марко Вовчок випускала журнал, що мав допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 р. вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – п’ять. 

Влітку 1878 р. у маєток Львових у Мітіно на Полтавщині син Богдан представив матері своїх приятелів, які приїхали погостювати. Серед них був молодий офіцер, випускник Морського училища Михайло Лобач-Жученко. Він і Марія сподобалися один одному, і невдовзі одружилися, недивлячись на 17 років різниці. Разом із молодим чоловіком Марія поїхала на Кавказ. Перестала писати й місяцями не виходила з будинку.

З роками здоров’я письменниці почало погіршуватися. Лікарі діагностували у Марії злоякісну пухлину мозку. Вона згасала на очах, схудла, змарніла, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, лише руса коса залишилася без жодної сивини.

Останній рік життя Марко Вовчок мешкала на околиці м. Нальчик (росія), що на Кавказі. До останнього вона працювала над повістю «Гайдамаки».

10 серпня 1907 Марія Олександрівна померла, сидячи в садку. Там вона і була похована під її улюбленою грушею, як заповіла своєму чоловікові.

4 серпня 1978 року в місті Нальчик Кабардино-Балкарського краю відкрито пам’ятник Марії Вілінській. Автор скульптури – український скульптор Василь Фещенко. А будинок де письменниця жила в останні роки життя було перетворено у музей.

10 серпня 1985 року в українському місті Богуславі Київської області відкрито меморіальний музей-садибу Марка Вовчка у будинку, де Марія Вілінська та її другий чоловік Михайло Лобач-Жученко мешкали у 1885-1886 р.р., а на подвір’ї меморіального музею-садиби встановлено погруддя Марії Вілінської роботи харківського скульптора Тараса Братерського.


четвер, 21 грудня 2023 р.

Як живеться нашим закордоном

18 грудня у світі відзначають Міжнародний день мігрантів. З 2000 року це свято відзначають щорічно. А за десять років до цього, саме 18 грудня 1990 року, Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про захист прав всіх робочих мігрантів і членів їхніх сімей.

На жаль, явище міграції знайоме багатьом країнам. Деякі люди виїжджали й продовжують виїжджати з різних країн через війну, дехто — через репресії, дехто — через незадовільний рівень життя тощо. 

За даними ЮНЕСКО, основною причиною міграції було прагнення людини до гідного, безпечного та мирного життя. 

Але у 2022 році через повномасштабне вторгнення рф слово «міграція» набула нового сенсу для всіх українців.

Через військову агресію росії, починаючи з 2014 року, в Україні з‘явилися сотні тисяч внутрішньо переміщених осіб, які були змушені покинути власні домівки та шукати прихисток в більш безпечних регіонах нашої країни. Водночас широкомасштабне вторгнення на територію нашої держави у лютому 2022 року спровокувало багатомільйонну хвилю українських мігрантів, яких доля розкидала у різні куточки світу. 

Українці були змушені покинути свої домівки буквально з "однією валізою", в яку вмістилось усе їхнє життя. Вони рятували себе, своїх дітей, рідних та близьких. І тікали світ за очі у пошуках безпеки, прихистку та даху над головою.

Сьогодні, 21 грудня в книгозбірні № 5, завідуюча бібліотеки провела правовий діалог з читачами про досвід мігрантів, закордонні програми міграції, тощо. Діалог виявився цікавим і конструктивним, так як тема на сьогоднішній день є досить актуальною.


середа, 20 грудня 2023 р.

13 грудня минуло 130 років від дня народження українського письменника, інтелектуала Миколи Хвильового.

Микола Хвильовий – український письменник, публіцист, критик, громадський діяч, один з основоположників пореволюційної української прози.

Народився Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (сьогодні райцентр Сумської області). Освіту здобув у Богодухівській гімназії. Служив рядовим у 325-му Царському полку, разом з полком побував у Галичині, Польщі, на Буковині та в Румунії. 1916 р. був переведений у   9-у хімічну команду, а в 1917 р. перебував на румунському фронті. У квітні 1919 р. вступив до КП(б)У. Очолював Особовий відділ 13-ї армії, працював в Богодухові в освітній сфері.

У 1921 р. році переїжджає до Харкова та розпочинає свою літературну діяльність. Микола Хвильовий одразу опинився в осередку українського літературного життя, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього процесу, член-засновник багатьох тогочас¬них літературних організацій. Уже влітку 1921 року окремим виданням вийшла поема Хвильового «В електричний вік», а в листопаді того ж року – збірник «Жовтень».

З початку 20-х років літературна популярність Хвильового починає зростати стрімкими темпами. Його твори постійно друкуються в періодичній пресі. Окремими виданнями виходять збірки його поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). Тоді ж письменник виступає з прозовими творами. Вони спочатку з’являються в періодичних виданнях, а  незабаром виходить збірка новел Хвильового «Сині етюди» (1923).

Новий етап у творчості Миколи Хвильового розпочався з 1925 року, коли за його ініціативою було засноване літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури», 1926-1928). Ця організація об'єднала найбільш відомих українських письменників, які на той час жили в Харкові, – П. Тичину, Ю. Яновського, М. Бажана, О. Довженка, Ю. Смолича, П. Панча та ін. У період ВАПЛІТЕ Хвильовий написав такі відомі твори, як «Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія».

Про творчість Хвильового писала не лише вітчизняна, але й зарубіжна преса. Усе це переконувало, що в нову українську літературу входить визначний письменник, повний масштабних творчих задумів, митець, який має самобутній талант для їхнього здійснення. Миколу Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. Він брав  активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр. в Україні, що розвивалася насамперед у напрямі ідейно-естетичних шукань покоління письменників пореволюційного часу. Памфлети Хвильового «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) відстоювали національні пріоритети в політиці та культурі, рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви, що розглядалось як гарантія відродження української державності.

У 1926 р. він написав публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (надрукований лише у 1990 р.). Визначальною у памфлеті стала думка: «… ми є справді таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…». Палкі заклики  Хвильового повернутися обличчям до Європи в «Геть від Москви!», оскільки це – «досвід багатьох віків… це – Європа грандіозної цивілізації Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса…» викликали жорстку реакцію Кремля і літературна дискусія була припинена. Ініціатори літературно-мистецьких дискусій, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.

Центральною для творчої манери М. Хвильового є проблема людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Для Миколи Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози – це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань.

Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинува¬чували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати україн¬ську культуру та літературу від культури російської».

В атмосфері шаленого цькування, на знак протесту проти голодомору 1932–33 рр. та арешту свого приятеля і соратника Михайла Ялового (пізніше Микола Куліш), що стало  початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції, 13 травня 1933 року Микола Хвильовий покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала демонстративним викликом режимові й водночас чи не єдиною можливістю зберегти власну гідність у відстоюванні права нації на самостійність, а особистості – на індивідуальність, – принципах, що так багато важили для письменника й для його покоління як у суспільно-політичному, так і культурно-естетичному вимірах.

вівторок, 19 грудня 2023 р.

БІЛА ЦЕРКВА: МІСТО- ЛЕГЕНДА

Біла Церква – місто для багатьох є загадковим. Скільки цікавого можна розповісти про улюблені місця які відвідують білоцерківці і гості міста. Відвідавши наше місто, гості залишають тут часточку свого серця.

Про цікаві факти з життя родини Браницьких, які заклали найбільший на сьогодні архітектурно оформлений ландшафтний парк в Україні – «Олександрія» розповів старший науковий співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею Віктор Михайлович Дворецький. Його розповідь була доповнена переглядом слайдів і фотоматеріалів. Цікаво пройшла віртуальна екскурсія Білою Церквою, яке пам’ятає Івана Мазепу, козацького ватажка Івана Сірка, поета Тараса Шевченка, письменника Івана Нечуя-Левицького та ін.

В подарунок від музею Віктор Михайлови передав науково-популярне історичне видання Білоцерківського музею Юр'ївський литопис.


 

 

понеділок, 18 грудня 2023 р.

Щороку, 7 грудня відзначається Всесвітній день української хустки.

Це неофіційне свято, яке з'явилося 2019 року, покликане об'єднати жінок різних професій, віку та національностей для збереження українських традицій.
Провідний бібліотекар Майя Боженко та читачка бібліотеки #5 Людмила Калитаева завітали на гостину до Білоцерківського коледжу сервісу та дизайну, де провели народознавчу подорож «Хустка – долі берегиня».
Студенти мали можливість почути цікаву розповідь про історію та значення хустки, варіанти носіння головних уборів — наміток, очіпків та хусток. Присутні мандрували різними регіонами України, щоб дізнатися про автентичний аксесуар який надає сучасним українкам колоритного образу. Звичайно, з’явились нові сучасні візерунки але як і колись, найбільш популярними є білі хустки з традиційними рослинними орнаментами квітів, а також червоні та блакитні кольори. Пані Людмила розповіла про хустки із сімейної скрині – весільно - обрядову, хустину з якою проводжали брата в армію…
Однак й нині хустка не втратила своєї актуальності. Більшість українок мають традиційну українську хустку у своєму гардеробі, адже Різдвяний вечір та Коляду не можна уявити без даного аксесуару. Ми можемо спостерігати , що яскраві хустки поступово завойовують прихильність не тільки українок, а й модниць всього світу.
А отже українське, вкотре стає світовим трендом.
Розповідь була доповнена виставкою-інсталяцією «Незбагненне диво – українська хустка» яку підготувала бібліотекар коледжу Любов Маловічко .
Ось така вона – звичайна хустка, родинний оберіг, краса українського народу. Збагачуйтесь позитивною енергетикою, одягнувши українську хустку.