З яких би далеких шляхів не поверталися ми – нас чекала рідна стежина, ступивши на яку, ми відчували, що нарешті вдома.
Чи несли ми у собі радість і перемогу або біль і гіркоту невдач, втрачені мрії, вона завжди вітала нас і в унісон нам дзвеніла або мовчала.
Ось хата славнозвісної Василівни, де завжди можна було знайти пораду усьому: як лікувати різними травами душу й тіло, пекти найсмачніші пироги.
А ось доглянутий будинок Максима Самійловича, його розум і роботящі руки шанувала вся вулиця, адже це був учитель від Бога.
На другій стороні вулиці жив викладач математики й фізики Леонід Йосипович, який ділився своїми знаннями. І не одна молода людина зобов’язана йому вступом до вишу і подальшою кар’єрою.
Шанувала наша вулиця легендарну бабу Галю – “моржиху”, бо обливалася і в холоді і в жару водою з криниці. Могла полегшити людські страждання; мала талант пізнавати людину, її сутність.
Багато чого могла розказати баба Настя, що мов “шпигун” ховалася у бур’янах, вистежуючи закохані пари. Цікавість переборювала ревматизм, який після такого “кіно” розгорався вогнем.
Неодмінно збирався натовп послухати дядька Сашка, який мав авторські здібності, і завжди був центром уваги.
На свята співала, танцювала , веселилася вулиця.
А коли приходила біда…(в інші світи відходила людина) – проводжали гуртом, віддавали останню шану Людині з нашої вулиці. Сумувала й наша стежина, вкрита квітами й пелюстками, на які намагалися не наступати.
Йшов час. Народжувалися й помирали люди, будувалися кам’яні огорожі, які обступили суцільним муром нашу таку рідну вулицю, Які стали кордоном між людьми. Немає вже у криниці води, обміліли джерельця – природні, а також людські.
Зникли непрохідні калюжі, не сваряться сусіди із-за розбитої дороги, бо, нарешті, дочекалися асфальту.
Але чому я так сумую за людьми, які стоять за низенькими непоказними тинами, вони привітно вітаються, голублячим поглядом проводжають, і знають, що ця вулиця навіки єднає нас.
Тетяна Володіна
Немає коментарів:
Дописати коментар