Друзі! Продовжуємо знаймити вас із творчістю нашої колеги Тетяни Володіної.
Падав сніг…
– Помер ваш давній
знайомий, – буденним голосом повідомила сусідка.
Здається, серце на
мить зупинилося, защеміло від нечуваного болю, а потім злетіло до небес і
заніміло.
Невже він помер?
Скільки років вона жила надією побачити його, почути рідний голос, заглянути у
чорні бездонні всерозуміючі очі і відчути себе найбажанішою жінкою у світі.
Падав перший сніг,
все було так, як в ту зиму, що принесла їй єдине кохання. Стежинка, якою він
мчав до неї, а та співала під його кроками: то стрімкими, то нерішучими. І це
була найкраща мелодія її серця. Його ім’я – лише чотири звуки, звучали легеньким
вітерцем, відсвічувалося ясними зорями, шепотіло квітами, дзвеніло струмочками.
Кожен день сяяв
новими гранями щастя.
Розмови, мрії,
бажання на краще змінити світ, і бути все життя разом, ні на хвилину не
покидаючи один одного.
Але розлука постукала
у її двері… Він поїхав у таку далеку і
таку таємничу Францію. І щастя закінчилося…
Здавалося,
зупинилося життя, зникли радощі, мрії, збідніли кольори, притупилися смаки.
А потім було все як
у всіх: заміжжя, діти, але жодного разу не співала стежинка під кроками її
чоловіка, не цілували її сніжинки. Жила
як усі, казала мати…
На стежинці стояла
ще не стара жінка. Не відчувала ні холоду, ні сніжинок, які, можливо, принесли
їй останній привіт від втраченого кохання.
Падав перший сніг…
Немає коментарів:
Дописати коментар