Невідомий Тичина

У цьому році виповнюється 130-річчя з дня народження українського поета Павла Тичини, автора "Сонячних кларнетів", поеми "Золотий гомін", "Скорбна мати", "Похорон друга", "Сковорода". Він - один із найвизначніших поетів українського модернізму, громадський діяч, перекладач із багатьох мов.

Народився, за різними даними, 23 або 27 січня (у офіційних біографіях називають саме другу дату) 1891 року у селі Піски на Чернігівщині у багатодітній родині дяка. За документами прізвише поета — Тичинін. Сам він у одній із анкет стверджував, що справжнє його імя — Тичина Павло Григорович, але "чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін — і це останнє у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою".

А на схилі літ додав, що предки його належали до козацької старшини, а "у так званих "полуботківських міліонах" було ще й наше прізвище". Утім, точна генеалогія поета не встановлена.

Йому була близька філософія В. Соловйова, поезія та концепції О.Блока.

Тим страшнішим виявився шок від безпосереднього зіткнення з реаліями "російського світу", коли до Києва у 1918-1919 роках кілька разів входили російські війська.

Нажаханий Тичина кілька днів переховувався у склепі на Байковому кладовищі разом з Василем Елланом-Блакитним, Степаном Васильченком та іншими; за свідченням самого поета, це сталося у 1919 році, коли місто захопили денікінці. Ліда Папарук приносила йому їжу і переповідала найсвіжіші новини. Ще раніше він описав цей розрив у вірші:

"І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв...

Росіє, Росіє, Росіє моя!

Стоїть сторозтерзаний Київ

і двістірозіп'ятий я". 

Наприкінці 1916 року Тичина оселився на київській квартирі за адресою. Господиня Катерина Папарук і її 16-річна донька Ліда не підозрювали, що квартирант залишиться у їхньому житті назавжди. Стосунки із Лідією Папарук тривали не один десяток років, деякий час — на відстані, коли Тичина жив у тодішній столиці Харкові, а у 1940 вони таки офіційно одружилися. Лідія Тичина зберегла після смерті поета його архів, а також обстановку квартири, де вони проживали до кінця життя. Зараз там — музей, присвячений постаті поета.

Але завдяки Павлу Загребельному справжнім романтичним коханням Тичини вважають Наталку Коновал.

"Кларнети ніжності" - повість Загребельного про Тичинину Беатріче, яку він єдину називав "коханою". Згадані тут сестри Поля та Інна Коновал з часом злилися для поета у єдиний образ "літературної любові". Саме до Інни звернено відомий вірш "О панно Інно, панно Інно!.."

Але Тичина захоплювався й іншими жінками, з-поміж яких згадують і народну артистку Оксану Петрусенко, ранню смерть якої поет важко переживав, і акторок театру Курбаса.

"Я ніколи не покохаю жінку, у якої немає слуху", - стверджував поет. І це обдарування — риса, яка єднає усіх жінок, яким він симпатизував.

Взірцем для Тичини був мандрівний філософ Григорій Сковорода. Йому він присвячує однойменний масштабний твір, натхненний не лише мудрістю українського мислителя, але й західною античною та середньовічною філософією.

Про делікатність Тичини свідчить зокрема випадок, зі спогадів Наталі Кащук. Коли вона подзвонила Павлу, той надзвичайно збентеженим голосом попросив зачекати, а за кілька хвилин повернувся і заговорив бадьоро і спокійно. Уже згодом Наталя перепросила за можливу незручність, Тичина ж знітився і сказав: дзвінок застав його у ще в піжамі, а він не міг дозволити собі в такому вигляді розмовляти з дівчиною.

Тичина диригував хором на похороні Михайла Коцюбинського, який свого часу благословив його на початок шляху в літературі.

Можливо, зв'язка диригування-хор-містерія закріпилися у його підсвідомості настільки, що й "вмираючи, вже втрачаючи свідомість, Поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він відловлював мелодію ніжності, що її вів кларнет", як пише про нього Павло Загребельний у "Кларнетах ніжності".

Помер Павло Тичина у Києві 1967 року. Є ще й інші свідчення про його смерть, які роками пошепки передавали одне одному належні до кіл інтелігенції: Тичина марив, що за ним слідкують, що у його квартирі встановлена апаратура для прослуховування.

Так воно й було, навіть у ті останні часи.

Джерело: https://www.bbc.com/