Соборність України: історія та до сьогодення

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону.

Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів.

У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча.

З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій.

Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху.

IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.

6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців.

18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».

УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок».

Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу

Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що:

«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

Джерело: https://mkrada.gov.ua