Ще в 2015-му в Києві показали незвичайну виставу, яка змусила плакати усіх. Нарешті книга з історією юного Оскара потрапила до рук і мені. Захоплена попередньо прочитаною «Мадам Пилінська і таємниця Шопена», я була в передчутті від наступного творіння Еріка-Емманюеля Шмітта настільки, що обрала його, навіть не поцікавившись про що йтиметься у книзі. І хоч серйозність тематики дещо ошелешила мене, але аж ніяк не похитнула моєї тяги до твору.
Що ж, дещо інтригуюча назва зовсім не готує нас до того, що
ми почуємо всі думки, відчуємо усі переживання хлопчика, що знаходиться
наприкінці своєї дороги до Бога. Цей маленький проміжок часу піщаний годинник
вбирає з невмолимою швидкістю, мов би втискаючи в дитячі літа і юність з першим
коханням, і подружнє життя і кризу середнього віку, і старість з роздумами на
смертному одрі.
«Був час, коли я сам був серйозно хворим і невідомо як все
могло закінчитись. Бувало, що я супроводжував людей на шляху до смерті, я бачив
як помирають люди. Звичайно, я міг взяти для книги дорослу людину, але взяв
дитину. Яка різниця, в якому віці людина помирає. Вона все одно проживає ціле
життя.<…> Ще мене вразила фраза Достоєвського: «як можна вірити в Бога,
дивлячись, як помирає дитина?» – пише автор.
Оскар не списаний з конкретної дитини. Він – це образ, в
якому об’єднані всі дорослі, яких проводжав в останню путь Ерік-Емманюель Шмітт. Важливим лейтмотивом
твору є те, як діти
ставляться до хвороби і смерті; як сильно боїмося їх ми, дорослі, хоча так само не можемо осягнути її у своїх
уявленнях, в тій же мірі не знаючи що чекає нас за межею реального…
Інна Храбуст
Немає коментарів:
Дописати коментар