Тетяна Володіна "Що скажуть люди"

        Ніна навшпиньках пройшла у свою кімнату, подивилась на сплячого сина, поправила ковдру, сіла на свій диванчик. 

        Серце калатало в грудях, мов навіжене, все навкруги грало новими радісними барвами: знайомство з Павлом змінило її.

      Відбулося перше побачення і воно вселяло великі надії на майбутнє. Павло зачарував її м’яким голосом, красою, а особливо карими очима, що світилися ніжністю й теплом.

        Як чекала Ніна Нових зустрічей з Павлом! Здається, і її полісадник розквітнув для побачень і зацвів бузок, аромат стояв такий, що позаздрили б французькі парфумери, тюльпани різних сортів доповнювали цю палітру краси.

         Літніми вечорами Ніна горнулася до Павла, вбираючи у себе його ласку й любов.

         Настали дні чекань і ночі кохання, такого несподіваного, часу освідчень та нездійснених мрій.

         Вона знала його смаки, бажання, таємниці. Разом дивилися на Полярну зірку, яка сяяла ніби для них одних. Павло розповідав, як в давнину єдиним орієнтиром для мореплавців та полярників була ця зірка.

      Селом поповзли чутки: Ніна зустрічається з Павлом. Її мати сварилася: “ Що скажуть люди? Ти старша від нього аж на 5 років. Подумай ”.

      Його рідня допікала: “ Ти думаєш, що скажуть люди? У неї дитина, навіщо вона тобі? Знайдеш молодшу, без причепа  ”.

           І, як говорять люди, вода камінь точить.

      Одного дня зустріч закоханих не відбулася. Ніна не могла повірити, що Павло не прийшов. Надіялась, що це у нього термінова робота, або, не дай Боже, захворів.

Більше вони не бачилися. Павло виїхав на заробітки не попрощавшись.

       З Ніною коїлося щось неймовірне. Пекельна туга скувала її. Дивилася в одну точку, не помічала нікого й нічого. Мати доглядала синочка, взяла хатню роботу на себе і говорила: “ Вставай доню. Ну що скажуть люди? ”

        А вона не мала сили навіть щось заперечити. Душа рвалася в шмаття, хотілося вити як вовчиця на місяць, а ще більше довести йому, що її любов ніколи не мине, вона ощасливить його навіки, всупереч прогнозам односельців.

        А люди? Хіба їм вперше паплюжити незрозуміле кохання, коли захоплює подих і ти відчуваєш свою половинку всіма фібрами душі й тіла. Можливо, ця недосяжність до високого і викликає людську заздрість та пересуди.

     Потроху почала гоїтися душевна рана. Ніна дивилася в дзеркало і не впізнавала вираз свого вродливого обличчя. Щось чуже відбивалося у ньому, можливо спустошення або відчай.

       Закінчилась відпустка. Ніна Олександрівна, як завжди, прийшла до школи зібраною, гарно вдягнутою, з вдаваним веселим настроєм. Викладала українську мову й літературу. Вірші для старшокласників читала з таким надривом, що навіть хлопці ледве стримували сльози. А на людях дзвінко сміялася, кепкувала, щоб не показати свій страшний біль. 

     Приїхав Павло з молодою дружиною. Говорили, що живе непогано, але почав випивати, і коли напивався – бив посуд, ламав стільці, а потім вибігав із хати та довго-довго дивився на Полярну зірку, розмовляв сам з собою.

         А Ніна несподівано вийшла заміж. Чоловік буквально носив її на руках, але ніколи вони не сиділи на тій лавочці (її розтрощила Ніна на тріски), не милувалися нічним небом.

        Полярна зірка яскраво світила, вказуючи кожному свій шлях: кому до шаленого кохання, а кому до невимовного смутку.