«А ви чули, он у Глазового…»

30 серпня минає 100 років від Дня народження Павла Прокоповича Глазового – неперевершеного майстра  сміху, письменника багатогранного обдарування, широко відомого не тільки в Україні, а й у далекому зарубіжжі. Переважно він  працював у жанрах співомовки, віршованої гуморески, байки.  Багато писав для дітей, в основному, казки. Заслужений діяч мистецтв України (1993), нагороджений орденом «За заслуги»  III ступеня (1997), лауреат Літературних премій ім. Остапа Вишні (1988), ім. Наталі Забіли, перший лауреат премії ім. Петра Сагайдачного (1996). Член Національної спілки письменників (1968). Творчу долю Павла Глазового не назвеш безхмарною. Попри всенародну любов, негласні чиновницькі «темники»супроводжували його до кінця життя. Незважаючи на все, Павло Прокопович ніколи не був обділений любов’ю читачів і слухачів.

Чи не найкраще подивитися на відомого письменника   очима його учня, для якого Павло Прокопович став «літературним батьком»,  другом і наставником.

 Спогади про Вчителя та критичний аналіз його творчості лягли в основу книги поета-гумориста, члена Національної спілки письменників України, білоцерківця Віктора Євтушенка.

 «Щойно прозвучить гумореска Павла Глазового чи то з радіоприймача, чи то з екрана телевізора, як щира й відкрита душа українця відгукнеться на іскристе і влучне слово улюбленого автора. І слово те бризне веселим сміхом, сяйне промінням зморщечок-смішинок довкола очей і неодмінно осяде у глибині серця, щоб іще не раз розкішно посмакували ним у колі друзів чи знайомих: «А ви чули, он у Глазового…» І чергову «болячку» нашого суспільства, так дотепно висміяну великим Майстром, уже підхоплюють на кпини вдячні слухачі.

Як і більшість моїх однолітків, я виховувався на творах Павла Глазового. Декламував їх зі шкільної сцени. Згодом під сліпучим сяйвом софітів і на великих сценах — навіть стадіонів. Чи сподівався тоді, що доля подарує мені велике щастя бути близько знайомим з Павлом Прокоповичем, що з часом стану єдиним його учнем, і його добрі напутні слова й передмови ляжуть наріжним каменем у фундамент до кількох моїх збірок (бо я таки писав, не міг не писати, коли слова мимоволі складалися в рядки). І як гріло моє серце добре слово самого Павла Глазового. За його рекомендацією мене прийняли до Національної спілки письменників України. Наші зустрічі переросли у щось більше, аніж стосунки учитель — учень. Це були дружні довірливі бесіди все більше про літературу, а то й нашу непросту буденщину. Я радів із того, що був одним із перших, хто отримував із рук Майстра його нові книги.

На останньому курсі Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка, звичайно, я обрав тему дипломної роботи «Життєвий і творчий шлях Павла Глазового». Це була чи не найперша спроба правдиво проаналізувати творчість старійшини гумористичного цеху. Незабаром у стислому варіанті ця робота побачила світ на шпальтах республіканської газети «Молодь України», викликала великий інтерес у читачів із різних куточків нашої держави та за кордоном. Вона й лягла в основу цієї книги.

Беручись до праці, не раз запитував себе: «А чи маю моральне право писати про Павла Глазового, його творчість? Чи не занадто важка ноша, чи правильно з етичної точки зору виносити на загал маловідомі неоднозначні сторінки життя великого Майстра?» З дозволу та благословення Павла Прокоповича розпочав. Доповнював її документальними свідченнями далеких років, новими творами Павла Глазового, які вийшли з-під його пера останнім часом, добував про нього інформацію з різних джерел. А коли робота добігала кінця, зрозумів, що просто зобов’язаний видати цю книгу й донести її до всіх, хто шанував, шанує і, немає сумнівів, шануватиме творчість Павла Глазового. Гадаю, після цієї книги ще багато буде різних видань, спогадів та міркувань щодо творчості Майстра, багато народиться «друзів» та «учнів» Павла Прокоповича. І все це буде добре. Хоча б тому, що, врешті, прокинеться інтерес урядовців та чиновників різного калібру, колег по перу та деяких необізнаних громадян до постаті великого спадкоємця Степана Руданського та Остапа Вишні.

Як вдячний учень Павла Прокоповича, людини, яка завжди ставилася до мене з батьківською теплотою, оберігала від непродуманих кроків у літературі, з нетерпінням чекала на наші зустрічі, учила й виховувала в дусі нетерпимості до всякої нечисті в нашому суспільстві, я відтворював у цій книзі спогади зі щирою синівською любов’ю, з великою шаною та гордістю за свого Вчителя.»

                                                         Віктор Євтушенко «Хто такий Павло Глазовий».