середа, 28 вересня 2016 р.

Тарасовими шляхами

Ніби нічого й не було – Біла Церква потонула у вечірніх вогнях, заклопотані містяни поспішають додому після напруженого робочого дня і ти разом з ними на зупинці слухаєш шурхіт коліс: життя вирує у своєму звичному ритмі. А ще три години потому все було інакше – фешенебельний автобус котився по широкій сірій стрічці асфальту. Неосяжні оку краєвиди ланів, розділені навпіл лісосмугами, миготіли  перед очима, додаючи мандрівникам оптимізму  і романтичного настрою.
            Ви вже здогадалися – нова подорож. Цього разу нас гостинно зустрічав край Великого Кобзаря, відомого співця долі  українського народу,  поета і письменника, художника Тараса Григоровича Шевченка.
            Дорожні знаки були гарними путівниками – Яхни, знамениті Семигори, Знам`янка, Пішки, річки Бутеня і Росава, Ситники, Моринці…і відомий вказівник «Шевченківський край».
            Зупинилися в Корсуні. Не можна було оминути музей Великої Вітчизняної війни, яка вже забувається нашим поколінням. Здушила горло сльоза, коли зайшли до залу, де були представлені експозиції подій в зоні АТО. Не стрималася й екскурсовод, хоча вже не перший раз розповідає все своїми напам`ять завченими  реченнями.
            А далі нас зустрічав Стеблів. Це маленька батьківщина не менш відомого класика
української літератури Івана Семеновича Нечуя-Левицького. У невеличкому будиночку відтворено побут часів життя відомого письменника. Збереглися речі, якими користувалася сім`я Левицьких  - дерев`яний різьблений стіл, дзеркало привезене з київської квартири Івана Семеновча, посудник, ікони в кутку над ним. А далі представлені експозиції, які відображають побут українського села, збережені дбайливими руками музейних працівників. У кутку однієї з кімнат стоять глечики, кухлі, глиняний посуд, рублі і качалки з рогачами, мабуть одним із яких невістка висадила око своїй свекрусі у знаменитій повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім`я».
            Заряджені енергією українського дореволюційного села, скроплені теплим осіннім дощем помандрували до села Моринці, де народився Тарас Шевченко. Два будиночки відрізнялися від хати Левицьких, і були суто селянськими. Такий будиночок був у мого прадіда, ще за моєї дитячої пам`яті. Сіни перегороджували всю будівлю на дві частини: в одній жила сім`я, а в коморі, що навпроти, держали скот, птицю і сільськогосподарський реманент. Та в цьому будинку Шевченко провів лише два своїх роки по народженню, а потім його родина переїхала до села Керелівка. Побували й там, хоча всі ці будинки були на один зразок. У світлиці, де жили люди праворуч від вхідних дверей стоїть піч, навкоси ну від печі у кутку стіл, а над ним образи, під стінами стоять довгі лави, ліворуч від дверей посудник і ще в одному кутку «шафа-купе» - скриня, куди селяни складали свою одежу. Навкруг будинку, турботливими руками працівників, посаджені кущі калини. І хоча з дитинства знаю, що не можна в музеях сідати на стільчики-експонати, дотикатися до музейних речей і т.д, рву невеличку ягідку калини, сподіваючись, що буде терпко-гіркою. І здивована. Ягода виявилася солодкою і смачною, не дивлячись на те, що ще не встигли її присолодити перші приморозки. Озирнувшись, рву ще і ще добрячу пригоршню з думкою про те, що Тарас пригостив би з щедрою душею. А потім світлини на пам`ять про гостини і кілька фото краєвиду, що розкинувся в долині біля села.
           
День скінчився. Ми ситі екскурсіями і спілкуванням із досвідченими гідами, задоволені і дуже стомлені повертаємося до рідної Білої Церкви. І знову дорога, нас супроводжує вечірнє хмаристе небо, поля інде зорані на озиму, або ще з незібраними врожаями кукурудзи, яблуневі сади біля селянських осель, що зігнули свої віти під тяжкими плодами червоних яблук і осіннє сонечко, що червоним колесом упало за горизонт. Ми побували в самому серці України…
            До побачення Шевченківський край, а організаторам приємної екскурсії – велика подяка і побажання здоров`я до наступної мандрівки і не тільки.
В.Т. 






















1 коментар: