пʼятниця, 15 серпня 2014 р.

Герої АТО

                                                                                     Перед останньою дорогою

Нічого страшнішого за жахливу невідповідальність того дня бачити й переживати не доводилося. Гаряче літо із серпневим листям, що так звично й природно падає, завершивши свій вік на цьому світі, - й мати в чорному із чорним горем у душі, і в серці, і в очах. Яскравий день – і ця скорботна тиша в гурті людей, які прийшли на територію 5-го військового майданчику зустріти і провести молодого, худенького капітана. Йому вже відболіло. А всім живим – ще тільки починає…
Анатолієві Романчуку було і вже залишиться назавжди 33 роки. Вік Христа…Офіцер, якого в Білій Церкві ждали синочок і дружина, загинув, виконуючи свій військовий, чоловічий, людський обов`язок. За спини інших не ховався, був грамотним офіцером, уважним, добрим другом, життєрадісним хлопцем. Так про нього тепер уже згадують бойові друзі. І тільки мама спогадами жити відмовляється. Це диявольськи несправедливо – ось так, сидячи на стільчику біля військової частини сина, спостерігати, як під`їздить біленький мікроавтобус із чорними стрічечками…А з нього молоденькі бійці виносять труну…А в ній…
Чи хтось здивується, що всі ми, стоячи за спиною матері і молячись, аби її серце витримало, проклинали вбивцю?! Його ім`я відоме всьому світові. Й не будемо бруднити світлу пам`ять золотих синів України, ним загублених, називаючи поряд з ними проклятого ката. Йому воздасться!
От тільки мати Толі безсилим від ридань і болю голосом все повторяла, схиляючись над мовчазною своєю дитиною: « Сину мій…Сину…За що ж ти загинув…». І знову ця нелюдська невідповідальність  - смерть молодого чоловіка, але ж і подвиг заради Батьківщини, її миру, спокою, щастя…Пригадалися раптом слова архієпископа Любомира (Гузара), який недавно переказав одну із легенд Ісуса: « Несе Він оту поперечку хреста, до якої буде прибитий. Поруч нього ідуть жінки, між ними – Його Мати – Марія. Виснажений немилосердним бичуванням, Ісус падає під тягарем. І тоді мати схиляється над Ним та промовляє: « Сину, треба йти далі». Вповні відчуваючи біль серця, Мати свідома: якщо її Сина не розіпнуть, рід людський загине, ніколи не увійде до Царства Божого». І архієпископ просить матерів сьогоднішніх – попри небажання завдати їм надмірного болю – подумати над тим. Подумати …Адже їхні ( наші!) сини є сьогодні надією цілого народу, чи не єдиною надією Батьківщини…
Тим часом домовину з тілом Героя, після прощання з ним білоцерківців, виносять із клубу у сонячне надвечір`я. долаючи сльози, до рідних і всіх присутніх промовляють міський голова Василь Савчук  та військовий офіцер 72-ї ОМБР Анатолій Штефан. «Слава Україні – Героям слава» вкотре лунає над Білою Церквою, над цілим світом. І Гімн – над світлої пам`яті українським воїном, загиблим у бою з терористами. Востаннє доторкнувся до нього лагідний вітер міста, що стало другим рідним. Востаннє ми провели його, як уже сотні синів, - в останню дорогу. Двері автобуса із надписом «Груз 200» зачинилися. Ну ось і поїхав додому, на Хмельниччину. Тепер уже назавжди…
Розіп`яті клятим ворогом за рідну землю, матусь, дружин, синочків і донечок – за всіх нас, такі діти, такі чоловіки уже навіки мусять бути возведені нами до рангу святих. Як і їхні матері, котрі народили й зростили Героїв…
Валентина Храбуст
Громадська думка – 2014. – 15 серпня. – С.2

Вічна пам`ять всім бійцям 72-ї окремої механізованої бригади, котрі віддали життя за мир в Україні, її суверенітет і незалежність. Вічна пам`ять кожному патріотові, який загинув у бою за свою Батьківщину.


Немає коментарів:

Дописати коментар