понеділок, 4 липня 2016 р.

Земля українська свята

Мені не раз доводилося чути нарікання від наших пенсіонерів: «О, за кордоном люди пенсійного віку мають можливість мандрувати, а ми…» – і це дійсно так.  На пенсію  1300 грн. далеко не заїдеш, але коли мені випала нагода спробувати себе в ролі безробітного пенсіонера, я не відмовилася і на Зелені свята помандрувала разом із колишньою колегою, якій до речі, далеко за 60, до нашої столиці, славного Києв-града. Давно хотілося побувати на Андріївському узвозі і побачити перлину архітектурного мистецтва Андріївську церкву. Умову поїздки виконували строго – мандруємо, як прості українські пенсіонери, безкоштовно.
Відповідно їхати до Києва довелося не маршруткою, а електропоїздом, щоб використати пільгу на безкоштовний проїзд у транспорті – раз, і відсутність коштів на білети – два. Нам поталанило. Пільги на проїзд поширюються і на швидкісний електропоїзд, а це значить, що ми скорочуємо час у дорозі майже на цілу годину. О восьмій ранку  вже були в столиці. Фото на пам’ять прямо на пероні, фото на фоні центрального вокзалу і безкоштовно, тролейбусом, бо в метро потрібно платити, добираємося до Майдану Незалежності. Ось він, той Майдан, що зробив переворот у свідомості багатьох українців. Портрети героїв Небесної Сотні, закритий полотном Будинок профспілок і спокійні кияни, що поспішають на роботу.
Неквапливо ми рухаємося в напрямку Узвозу. Затишні зелені вулиці, липи радують нас духмяними пахощами і неочікувано – табличка з написом «Укриття». Це єдиний воєнний атрибут, що нагадав про неспокій у державі. Та ми крокуємо далі, як пенсіонери, пішки. Вдалині височить Андріївська церква. Стоїть на вершині великого пагорба, а підступитися до неї неможливо – проводяться реставраційні роботи. «Не все коту масляна», як кажуть у народі. Та на Узвозі є багато цікавого і ми оптимістично спускаємося по бруківці до низу. Круто, а як же взимку? Транспортом тут не дуже й безпечно. Ліворуч та праворуч чудернацькі будиночки і всі різні за архітектурою. Серед них має бути будинок під номером 13. Знаменитий будинок. В ньому жив майстер великого слова – Михаїл Булгаков. Знаю точно, він тут є – і один, і другий, але перш ніж знайти їх, довелося побачити багато маленьких кафе і ресторанчиків. Наприклад, «За двома зайцями». І в пам`яті відразу спливає образ Проні Прокопівни і її жениха «цилюрника» Голохвастова, кадри із фільму, що тримали глядача біля екранів телевізорів.
Сьогодні явно наш день! За 15 хвилин ходу зустрічаємо чоловіка у бронзі, який строго сидить у затінку дерев біля свого будинку №13. Ви вже здогадалися – Михаїл Булгаков. Ми на
правильному шляху. Ось митці продають свої роботи: картини, вишиті сорочки, різьблені вироби з дерева, ляльки-мотанки та все інше, що можна зробити своїми руками. На прощання робимо фото вулиці і стомлені спускаємося в сквер на розі Покровської. Прохолода від фонтану, як бальзам на 33 градусну спеку.
Та мандрівний дух не покидає нас. Прохолода надихає йти далі. Пам`ятник Сагайдачному, ресторан «Пузата хата», Києво-Могилянська Академія і десь поруч, зовсім близько, відчувається подих Дніпра. Понад Дніпром, порушивши умову безкоштовної мандрівки, їдемо автобусом, сплативши 3 грн. Поступово пересуваємося до «Співочого поля». Нам поталанило знову. До 3 липня діють виставки квіткових композицій і…для пенсіонерів – вхід вільний, для інших – 30 грн. Не можу словами передати красу побаченого, тому пропоную фото. Ми потрапили у час цвітіння троянд і лип. Духмяний запах липового цвіту змішувався з ароматами чайних троянд.
Далі на нас чекав музей Великої Вітчизняної війни. Сьогодні тут не дуже людно, але люди йдуть, щоб віддати шану за світлі сонячні дні, за сміх дітей і внуків, за свободу, яка дісталася нам великою ціною.
Ніг уже немає, пропав голод і лише спрага нагадує про велику спеку. І треба ж було такого жаркого дня поїхати. Та то все пусте. Головне – враження і емоції при відсутності гіда, який би своїми розповідями примушував напружуватися і запам’ятовувати. Поруч знаменита Києво-Печерська лавра – свята земля. Пропустити цей заповідник не змогли, знаючи, що на її території є чудові джерела зі смачною водою. Лавра потонула в трояндах. Ходити вже неспроможні і я вимушена зняти взуття та босоніж іти по розпеченій сонцем бруківці, а в голові думка: «По святій землі ходи боса».

День злетів миттєво. До вокзалу добиралися наземним транспортом. Привітні кияни стали добрими дороговказами, чемно показували маршрут і навіть у тролейбусі кондуктор супроводжувала нас до потрібної зупинки. Вразила привітність і турбота, бажання допомогти і провести, а то й щось розповісти. Думаю, ми не дуже вирізнялися з-поміж корінних жителів, хіба що спечені на сонці лиця набули червоного кольору. Не можу змовчати про пасажирів, на відміну від наших, білоцерківських – це все люди середнього і молодого віку, зрідка – пенсіонери і транспорт не переповнений, як у нас.
День скінчився вдало. Ми благополучно доїхали до рідної Білої Церкви і ступивши на перон в мене з’явилося бажання пройтися босоніж вулицями рідного міста…
Після такої мандрівки виникає сумнів відносно неспроможності наших пенсіонерів мандрувати. Хіба що є велике бажання побачити Канари. Я також не проти…
В.Т.







































2 коментарі:

  1. Як тепло, затишно, спокійно стало на душі і ... захотілося й собі вирушити в мандрівку! Так, спершу - Київ! Канари підождуть! )))

    ВідповістиВидалити
  2. Дякую за солідарність. Україна дуже гарний край і для мандрівок є багато маршрутів. Було б бажання

    ВідповістиВидалити