Опозиція, як генеральна лінія творця

6 листопада  2014р.

Презентація нової книги

ОЛЕКСАНДРА ВИГОВСЬКОГО

«Душа під № Дубль - А- 1п»

Місце проведення:

Центральна бібліотека

Торгова площа, 4/27

Початок заходу : 16.30

Опозиція, як генеральна лінія творця

В драматичному, а часто й трагічному, контексті нашої історії все очевиднішим стає, що в українців велика проблема із самоідентифікацією. Нас наче Бог покарав, наділивши водночас і затятістю до останнього подиху боронити своє -  віру, ідею, ім`я, Батьківщину, і хронічно безвольним, убивчим для самих себе лібералізмом та  лінивою поблажливістю. Ото воно й бореться в нас самих, щоразу роблячи слабкими та вразливими перед зовнішньою загрозою. Такі ми є і в вічно болючому питанні мови рідної – хтось за неї гинув і продовжує, а хтось вважає, що ніяка мова не може переважить ковбасу. Відтак, аби в цій боротьбі, насправді цивілізаційній, основоположній, не виграв байдужісінький обиватель, маємо покладатися на тих, кому важливість « мовної теми» не варто доводити. Це якраз вони зобов`язані ( бо мають дар переконання) просвітити ще не просвітлених. Це для них рідне слово – і цінність, й інструмент, і заробіток, і насолода, й зброя.

Сьогодні ми розмовляємо з одним із цих людей – журналістом, письменником, а ще художником, скульптором, дизайнером і просто неординарною особистістю – ОЛЕКСАНДРОМ ВИГОВСЬКИМ. Зустрілися ми напередодні презентації його нової книжки, а також ( зовсім не випадково) Дня української писемності та мови. Це й стало основною темою бесіди. Однак не менш цікавими були відкриття, що почалися вже під час Олександрової розповіді про себе.

Посієш характер

Він завжди був відмінником. Але не типовим як для радянського часу ( народився 1966-го). Тому що був бунтарем. Такий характер – не подарунок, особливо для особистостей творчих, чутливих. Хоча саме завдяки йому Сашкові вдалося зробити перший важливий крок на шляху до втілення юнацької мрії.

А сталося це в Сургуті, куди переїхала його сім`я, родина інтелігентів з містечка Коростеня. Публічно посварившись із директором школи й не побажавши визнати себе винним, 8-класник Сашко демонстративно залишив рідні пенати (чим, очевидно, навіки закарбувався в пам`яті колективу) й подався до Москви навчатися в спортивному інтернаті. Але через травму, а потім операцію на нозі з великим спортом довелося попрощатися.

Власне, прощатися впродовж життя йому доводилося ще з багатьма важливими речами та ілюзіями. Смерть батька, повернення з паралізованою матір`ю в Україну, болючі пошуки себе у світі, повному спокус, випробувань, розчарувань, втеча у вигадане, уявне…все це лишило рубця на серці й навряд чи посприяло пом`якшенню бунтівної вдачі.

Але якогось дня добрий друг (Олександр каже, що дружба, яка тривала зі студентської лави Дніпродзержинського індустріального інституту, між ними була справжньою, «як у Ремарка») покликав його до Білої Церкви, де тоді мешкав. Тут наш герой спробував себе у різних іпостасях, доки не наважився, як каже на авантюру – пішов до редакції відомої газети, зізнався редактору, що ніколи не писав, і попрохав дати йому шанс. Вона ризикнула. І, як знаємо, виграла…

Питання мови – принципове

З`сувалося, що Олександр Виговський, цей безкомпромісний щирий українець-інтелектуал, з дитинства був «абсолютно російськомовним». Так складалися життєві обставини. Цікаво, що саме в Росії він особливо почувався українцем: «брати» наші завжди полюбляли нагадати, що ми «хохли». Можна тільки здогадуватися, як закипала кров у жилах гордого «малороса» від такого нагадування.

- Зрештою, на початку 2000–их я твердо вирішив, що обов`язково вивчу українську мову. Але до ухвалення Верховною Радою сумнозвісного закону Ківалова-Колісніченка ми вдома все одно спілкувалися російською. Після того ми з дружиною прийняли вольове рішення і в родині говорити тільки українською мовою. Це для мене питання принципове, - розповідає Виговський.

Він переконаний, що в низці державних свят присвячене нашій рідній мові обов`язково має бути: « З тією кількістю заборон, які пережила українська мова, ми просто зобов`язані відзначати цей день. Хоча б для того, аби прийдешні покоління не забули, яким вистражданим є право української мови на існування, як змогла вона зберегтися, попри численні «наїзди».

«Воїни світла, воїни бобра»

Звісно, ми говорили про його книжки, котрих поки що в Олександра видано п `ять: «За руку з Хороном», «Сучасні міські легенди», «Прет-а-порте-2011», "Горохова-forever" та "Душа  під № Дубль-А-1П" Останню він презентував днями. «Це було намагання зробити розважальну книжку, каже автор. – Там  і кохання, і воскресіння з мертвих, і війна, і бандити, і алжирці – скажена еклектика. Ця книжка дещо випадає із загального контексту моїх видань, що зосереджені, за великим рахунком, на моральності в широкому сенсі, не показній, а тій що йде від серця».

До речі, «Душа…» Виговського зацікавила члена журі конкурсу «Коронація слова», в якому взяла участь, представника видавництва «Кассіопея». Завдяки йому із книжкою нашого земляка ще до її виходу друком познайомилися сотні читачів-користувачів віломих західних сайтів електронної книги.

Готові до виходу в світ ще два проекти. Один з них – «Воїни світла, воїни бобра» - став результатом поїздки письменника в зону воєнних дій на Донбасі. Це «детектив в умовах війни». Другий – «Новосвітські батюшки і матушки» - є спробою автора сказати про православ`я з доброю посмішкою, жартом. Несподівано й цікаво, як, втім, і все, що виходить з-під пера О.Виговського.

«Я люблю Білу Церкву над усе»

Завжди цікаво знати, ким почувається людина, котра спробувала себе в дуже багатьох ролях, залишаючи оголеним нерв, сентиментальною душу, вразливим серце…Філософом? Художником? Психологом? Анатомом? Поетом?

Наш співрозмовник відповідав дуже симптоматично. Саме в цьому контексті згадав, що він досі зостається трохи  в дитинстві ( ніколи не пропустить доброго мультика чи гарний футбол). А ще промовив «крамольну» фразу: « Я люблю Білу Церкву понад усе, навіть більше, ніж рідне місто. У мене тут виходить те, що не вдавалося ніде раніше. У мене тут виходить жити…»

Жити «по Виговському» означає постійно чогось досягати, тобто працювати.

А щодо людини-творця… «Письменник мусить бути обов`язково чимсь незадоволений – собою, оточенням, ладом. Опозиція – ось генеральна лінія творця. Інакше не буде мотивації змінювати світ. Інакше він перетвориться в офіціанта», - глибоко переконаний наш сьогоднішній гість. Судячи з усього, слово Олександра Виговського не планує перетворитися в тацю на долоні обслуги. Воно воліє залишатися пекучим смолоскипом…

В.Храбуст

Громадська думка. – 2014. – 7 листопада. – С.1