Що є музика

Незбагненна влада музики над людиною. ... Від неї світлішає похмурий день, зникає втома, з'являється бажання творити добро, прощати зло, любити людей і весь цей незбагненно прекрасний у своїй гармонії світ. Улюблена мелодія приходить на допомогу, коли хочеться поліпшити настрій чи трохи потужити. Так само і з книгами – у кожної своя мелодія. Ми ж підібрали для вас ті, що розповідають про музику і музикантів. І лише вам вирішувати, яку з них прочитати першою.

Дорж Бату. «Моцарт 2.0». Нова історія від автора українських бестселерів. Уявіть собі - Моцарт у сучасному Нью-Йорку! Так-так, той самий, Вольфганг Амадеус. У сучасному місті його вражає і дивує усе: метро та галас, одяг, особливо жіночий, спосіб життя, звички й манери людей. А ще, виявляється, сучасний рояль суттєво відрізняється від звичного Моцартові клавікорда… Та доведеться пристосовуватися, адже видатному композиторові хоч і випав шанс на нове життя, але дещо залишається незмінним — музика і Моцарт нероздільні. У цій книжці переплітаються вигадка й реальні та дуже цікаві факти про життя і творчість Моцарта, детективний сюжет за участі нової подруги композитора офіціантки Стейсі та роздуми про сенс життя. А завдяки дотепним ілюстраціям від Юлії Самелюк і QR-кодам із відеороликами можна більше дізнатись про  створення книги та поринути в атмосферу «Моцарт 2.0», прослухавши твори геніального композитора.  Книга написана  легкою мовою, приправлена  добрим гумором, сленговими слівцями, цікавими історичними даними – не занудьгуєте.

Кетіль Бйорнстад. «До музики». Бйорнстад – норвезький піаніст, музикант й письменник-романіст, написав понад двадцять творів. У 1969 році він став солістом Філармонічного оркестру Осло, потім серйозно займався джазом. У 2004 році світ побачив твір «До музики», який часто називають скандинавським депресивним романом. У головного героя помирає матір, яка все життя надихала його, родина розпадається, заняття музикою, що забирають усі сили, безрезультатні, кохання також не повертає до життя. Аксель відчуває, як зникають одна за одною дорогі йому речі. Єдине, що залишається хлопцеві, – це музика, яку він хоче підкорити. І у нього є така можливість завдяки щорічному конкурсу молодих піаністів. Читаючи цей роман, неодноразово дивуєшся, наскільки жорстким і скандальним може бути світ музикантів й композиторів. Але вкотре переконуєшся: «від найпершої миті, коли ми почали відлік часу, музика вже існувала, вплітаючись в усе суще. Відтоді все, що народжувалося і вмирало, було музикою. Та музика звучить і досі, як від найпершої миті».

Богдан Коломійчук .«Моцарт із Лемберга». Франц Ксавер – молодший син геніального композитора Вольфгана Амадея Моцарта. Він не пам’ятав батька, оскільки той помер, коли хлопчикові було всього чотири місяці. З матір’ю Констанцією у нього були нелегкі взаємини. Принаймні, так в одному з листів, які знайшли нещодавно, писав своєму другові з Польщі. Чимало таких листів й щоденників довелось прочитати Богдану Коломійчуку під час роботи над книгою про життя Франца на території Галичини, – хотів відчути душу композитора. Як же Франц Моцарт опинився у Львові? Йому запропонували гарну зарплатню за приватні уроки музики, вечерю з господарями, чисте ліжко, дрова тощо. Він погодився і приїхав. Навряд чи тоді міг подумати, що зі своїх 53 років проживе у Галичині (більшою мірою у Львові) майже 30! Він був не тільки приватним педагогом учнів, а й диригентом місцевого театру, піаністом, заснував і керував хоровою спілкою Святої Цецилії. Пишався, що «у Львові йому не потрібна адреса, бо кожен мешканець міста, зазвичай, знає, де живе Моцарт». «З цим романом львівський Моцарт повертається до нас, до тих, що його більше ніколи не забудуть, до тих, що пізнаватимуть його творчість не лише у Львові, де звучатиме його музика», – переконує Оксана Линів, засновниця міжнародного фестивалю LvivMozArt, яка також чимало сил присвятила появі цієї книги.

Ірен Роздобудько. « Прилетіла ластівочка». Наприкінці ХХ століття в США, в будинку для літніх людей, помирає дивний пацієнт з прізвищем, яке американцям важко вимовити – Леонтович. Хто ця людина? Він називав себе братом відомого українського композитора – справжнього автора різдвяної пісні, відомої в світі під назвою Carol of the Bells. Чому авторство цієї чудової мелодії приписують іншій людині? Вперше твір, який називається “Щедрик”, написаний українським композитором Миколою Леонтовичем, був виконаний у 1916 році в Києві. Після російської революції 1917 року Україна заявила про свою незалежність, але зазнала поразки у війні з більшовицькою Росією, і в Україні надовго запанувала радянська влада. У 1921 році композитора Леонтовича вбили чекісти у будинку його батька за загадкових обставин. Авторка роману “Прилетіла ластівочка” запрошує читача дізнатися правду про знамениту мелодію і висуває свою версію загадкового вбивства геніального українського композитора.

Оксана Сайко. «Забута мелодія».  Після конфлікту з батьком молода скрипалька Романа переїжджає до провінційного містечка й починає працювати в музичній школі. Якось серед мотлоху на стриху старого будинку вона знаходить скрипку, ноти невідомої мелодії і лист. Кому належало все це? Хто жив тут раніше? Тепер їй потрібно пізнати таємницю й повернути пам’ять про несправедливо втрачене, про незвичайну забуту особистість. Крок за кроком Романа розплутує клубок чиєїсь давньої історії, яка оживає й змінює не лише її життя…

Ерік-Емманюель Шмітт. « Мадам Пилінська і таємниця Шопена». Ерік-Емманюель Шмітт у ролі головного героя своєї історії шукає розгадку генія Шопена та музики. Верленівський маніфест «Найперше – музика у слові!» набуває нового значення завдяки багаторічній школі гри на фортепіано та появі у житті автора ексцентричної жінки. Вона допомагає йому зрозуміти не лише музичне мистецтво, але нове мистецтво жити й творити-писати себе і світи. Молодий філософ у пошуках правдивого і справжнього в музиці потрапляє у великий світ літератури, десятиліттями відточує свій талант, аби осягнути словами те, для чого слів ще не існує…Для широкого кола читачів, а також усіх, хто прагне навчитися грати й писати.

Вас також можуть зацікавити такі  статті з періодичних видань:

ДроздовськийД . Таємниця Шопена: ініціація «музичного» тіла ∕Дмитро Дроздовський ∕∕ Слово Просвіти. – 2020.- №38. – С. 14

..В Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я»відбулась прем’єра вистави «Таємниця Шопена» за повістю Еріка Емманюеля Шмітта (піджанрове визначення  «музичне побачення»). Це  інтелектуальна вистава, в якій ідеться про мистецтво музики, про розкриття секретів творення звуків, що мають понадчасовий потенціал. Геній Шопена неможливо вербалізувати, пояснити за допомогою логіки й слів. Але, як переконує Шмітт, таємниця Шопена передбачає занурення в таїну музики, занурення в те, що за межами «віртуозності», але що на глибинному рівні й розкриває поняття «мистецтво»…

http://slovoprosvity.org/2020/09/21/taiemnytsia-shopena-initsiatsiia-muzychnoho-tila

Поліщук Т.Мистецька терапія: «Таємниця Шопена» — новинка в афіші театру «Сузір’я» ∕ Тетяна Поліщук ∕∕ День. – 2020. -18-19 верес.- С. 22-23.. Спектаклів, присвячених музиці, — в театральних афішах одиниці, хоча ці два мистецтва органічно між собою пов’язані. Тож звернення «Сузір’я» до творчості письменника-музиканта Е.-Е. Шмітта (є в його доробку і «Загадкові варіації», і «Концерт пам’яті янгола», і переклади оперних лібрето) ще раз нагадало про їхній гармонійний союз, зробивши послугу театру, музиці й, насамперед, глядачам-слухачам…

https://day.kyiv.ua/uk/profile/tetyana-polishchuk

Історича правда про трагедію Бабиного Яру

За два дні у вересні 1941 року на околиці Києва розстріляли понад 30 тисяч євреїв. Це була одна з найбільших масових акцій знищення мирного населення під час Другої світової війни.

За два дні, 29 і 30 вересня 1941 року, на околиці Києва розстріляли 33 771 людину. Серед них були євреї, сінті та рома, радянські військовополонені, комуністи-підпільники. Але євреїв було найбільше: понад 30 тисяч людей. Розстріли в урочищі Бабин Яр стали однією з найбільших масових акцій знищення людей під час Другої світової війни.

До війни в Києві проживали близько 50 тисяч євреїв. З початком військових дій на території СРСР багато втекли на схід, вглиб країни, інші - пішли на фронт, а більшу частину тих, хто залишився в місті, розстріляли. Полювання на євреїв почалося відразу, як тільки німці взяли Київ: євреїв виловлювали на вулицях, у дворах і били. А наприкінці вересня по всьому місту були розклеєні оголошення, в яких йшлося про те, що всім євреям належить 29 вересня зібратися на розі вулиць Мельникова та Дегтярівської, взяти з собою документи, цінні речі, теплий одяг. За непокору погрожували негайним розстрілом.

Бабин Яр був обраний німецьким командуванням через наявність там ровів і ярів. Це полегшувало завдання катам: їм не довелося рити глибокі могили для тисяч трупів. Крім того, місце було досить віддалене від центру міста: там легко було сховатися від допитливих, та й пострілів було не чутно.

Це був не просто розстріл. Це був конвеєр. Людей, які кричали від жаху, вбивали пострілами в потилицю упродовж декількох годин поспіль. Тільки за перший день було розстріляно понад 20 тисяч людей. Одна група німців відповідала безпосередньо за розстріл, інша - складала трупи, третя - сортувала цінні речі, четверта - стерегла тих, хто чекав своєї "черги" ...

Назустріч бігли якісь люди: "Швидше! Швидше! Ешелони чекають!" Потім повз натовп проїхали вантажівки. Вантажівки були наповнені якимись речами. На речах сиділи німці, грали на губних гармошках, весело реготали. "Це нас дещо заспокоїло: хіба можна так реготати, коли там вбивають людей?"

"Ми почали рухатися із колоною у напрямку кабельного заводу. По мірі того, як наближалося місце призначення, люди ставали усе більш тривожними, квиління ставали чимдалі більш моторошними. У деяких випадках заплакані матері, у останній раз цілуючи своїх маленьких дітей, передавали їх з рук у руки якихось добросердих людей".

"У нас загинуло не так багато людей, – згадував водій зондеркоманди 4а Віктор Трілл. – Я знаю тільки двох вояків шупо [Schupo / Schutzpolizei – охоронна поліція], які уві сні були застрелені одним колегою, так як у нього через розстріли здали нерви…

Обидва застрелених товариші були поховані належним чином з військовими почестями, в той час як товариш, що зійшов з розуму, застрелився, був десь заритий в безіменній могилі. Тоді у нас у всіх нерви були не в порядку – в одних в більшій мірі, в інших у меншій. Я після розстрілів не міг їсти три дні, настільки у мене були пошарпані нерви".

"Це був конвеєр, що не розрізняв чоловіків, жінок і дітей. Дітей залишали з матерями і розстрілювали разом з ними.

Я спостерігав за всім цим недовго. Підійшовши до ями, я настільки злякався того, що побачив, що не міг довго туди дивитися. В ямі я побачив вже 3 ряди трупів, покладених на протяжності приблизно 60 метрів. Скільки пластів лежало один на іншому, я розгледіти не міг".

"З обох боків чорніли протитанкові "їжаки". Від них тягся колючий дріт. За заставою стояли впритул один до одного з автоматами німці – тримали розгорнуті мішки. "Персональаусвайс! Шатц! Захен!" (Документи! Коштовні речі!)" Усім стало зрозуміло: це не евакуація!" – згадувала Баташова це місце.

"Я бачила, як німці забирали дітей у матерів і живими кидали їх у яр, бачила побитих і убитих жінок, старих, дітей. На моїх очах молоді люди ставали сивими".

Діна Пронічева врятувалася не одна. У ярі вона зустріла хлопчика на ім'я Мотя, десь чотирнадцяті років. Його під час розстрілу накрив своїм тілом батько.

Але на світанку Мотю, який не втримався, щоб швидше втекти з цього жахливого місця, побачили і застрелили німці.

"До вечора я просиділа у ямі-смітнику, а коли стемніло – потрапила у сарай в якомусь обійсті. Вранці мене знайшла там хазяйка цього обійстя".

Діна сказала, що йшла з місця оборонних робіт. Але скривавлений одяг не давав підстав для сумнівів, звідки вона прийшла насправді.

Через якийсь час син хазяйки обійстя прийшов з німецьким офіцером.

"Я у ньому упізнала того гітлерівця, який у перший вечір приходив з перекладачем і наказав нас розстріляти".

Пронічеву провели спочатку у будинок, де вже зібрали групу таких утікачів – 15-20 осіб. Потім їх перевозили в інше місце. "По дорозі я вистрибнула з машини, за мною вистрибнула іще одна дівчина…"

Пам'ятаймо ці звірства і недопустімо їх знову...

Джерела:

www.dw.com

www.istpravda.com.ua

Серце налите правдою й любов’ю: 175 років Івану Карпенку-Карому

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині. Після початкової освіти в дяка Іван вступає до Бобринецької повітової школи, яку успішно закінчує 1859 р., одержавши на згадку книгу «Собрание литературных статей Н. И. Пирогова» з дарчим написом: «Дана от Бобринецкого уездного училища ученику 3-го класса Ивану Тобилевичу за успехи в науке...»

На цьому його освіта закінчилася, хоч і мріяв Іван поступити до університету, але матеріальні обставини не дозволяли. Тож 14-річний юнак був змушений стати на службу.

Згодом майбутній корифей українського театру познайомився з колишніми акторами трупи Жураховського — Голубовським та Кропивницьким. Саме ці два актори стали ініціаторами створення аматорського театрального гуртка, до якого увійшли молоді чиновники Бобринця, в тому числі й Тобілевич. На невеликій убогій сцені вони ставили свої перші вистави: «Ревізор», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Москаль Чарівник» та ін.

Саме в цей час вони ставлять п’єсу Марка Кропивницького «Семен Мельниченко» («Дай серцю волю — заведе в неволю»). Трупі було непросто, позаяк бракувало акторів. Іванові доводилося тоді виконувати роль не лише парубків, а й ролі молодиць та дівчат.

Крім Івана Карповича, згодом у постановках почали брати участь і його молодші брати Микола та Опанас, а також сестра Марія.

З часом театр переїздить до Єлисаветграда, де незабаром здобуває популярність. Репертуар був переважно один і той же, але з’явилися й новинки: «Гаркуша» Стороженка, і «Назар Стодоля» Шевченка. В родинному альбомі Тобілевичів збереглися дві світлини з тих часів: Іван Карпович у ролі Назара Стодолі та його перша дружина Надія Карлівна Тарковська — в ролі Галі. Він настільки був захоплений цією п’єсою, що навіть своїх дітей назвав іменами Назар та Галя.

Про велику любов глядачів до актора свідчить той факт, що на сторінках видання «Елисаветградский вестник» для заохочення глядачів не раз сповіщали, що в постановці бере участь «любимец публики И. К. Тобилевич».

В1883 р. Івана Карповича звільняють від служби на підставі симпатій до народницького руху та участі в поширенні «крамольних» думок серед народу.

Якраз на той час у місті сформувалася трупа М. Старицького, в якій уже працювали молодші брати, тому Іван без вагань вступає до трупи, де його радо прийняли. Здавалось би, починалося нове життя, але під час гастролей у Ростові прибуло розпорядження, в якому поліція вимагала, щоб Карпенко-Карий негайно залишив Ростов і обрав місцем проживання якусь провінцію, оскільки йому було заборонено жити в Малоросії й у великих центральних містах імперії.

Перший рік перебування під «гласним наглядом» у Новочеркаську для Тобілевича виявився особливо важким. Щоб мати засоби до існування, був змушений працювати робітником у кузні і згодом спромігся відкрити невелику майстерню, де виготовляв палітури для книжок.

Однак сцена манила до себе. В одному з листів до Садовського він писав: «Надіюсь незабаром прибути в товариство, щоб служити одностайно ділу рідного театру». І все ж дочекався: 1889 р. з Карпенка-Карого таки зняли нагляд поліції, тож тепер на нього чекала справа всього життя — театр.

Повернувшись на таку омріяну сцену, драматург до самої смерті не покидатиме її. Спочатку Іван Карпович став учасником трупи Садовського, проте разом з Панасом Саксаганським очолив окреме театральне товариство, яке складалося здебільшого із молоді.

Михайло Старицький так оцінював майстерність братів: «На мою думку, найталановитішим із братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч і зазвичай грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку — Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим — Івана Карповича Карпенка-Карого».

Три роки, проведені в Новочеркаську, минули не марно. Тут були написані відомі п’єси. Ще в Єлисаветграді він написав п’єсу «Чабан», імовірно, того ж року з’явилася перша редакція «Підпанків», але в Новочеркаську були створені також його найвідоміші твори: «Хто винен» («Безталанна»), «Бондарівна», «Розумний та дурень», «Наймичка» і «Мартин Боруля». Загалом у доробку драматурга 18 п'єс.

 Вікторія Вітряк

Аптека для душі

Нещодавно у бібліотеці №8 відбувся цікавий захід, який підготувала наша колега Тетяна Ямінська. "Аптека для душі" - саме таку назку мав диспут, що мав на меті познайомити читачів з книжковими новинками та цікавинками нашого фонду. Як же ще назвеш ці витвори, що охоплюють одночасно сфери літератури, мистецтва і психології. Саме книги стали для багатьох наших відвідувачів розрадою і очікуванням, засобом спілкування і способом завжди буди у курсі подій. От і цього разу, запропонована підбірка містила неочікуваний сюрприз. Новітні технології з майбутнього увірвалися в художній текст, дивуючи і пропонуючи використовувати не лише уяву, а і сенсорні здібності. У нашій новинці "Моцарт 2.0", читачам пропонують паралельно з читанням слухати музику чудового композитора, як ви вже здогадалися, створену паном Вольфгангом Амадеєм. А в пригодницькій книзі "Аліса в країні чудес" за допомогою додатку на смартфоні ви зможете оживити героїв і побачити деякі їхні пригоди власними очима. Усе це створює окремий читацький вимір, у якому переплітається фантазія та реальність. Та купаючись у хвилях науково-технічного прогресу, не забудьмо і про інші книги, які завжди будуть не менш цінними за новизну, адже несуть в собі глибинні відкриття - знання і викликані написаним почуття.

Отож, рекомендуємо:

    

    

    

Приємного читання!

Інна Храбуст

Створення шкільних служб порозуміння

23 вересня у коворкінговій зоні бібліотеки-філії №8 відбувся захід «Експертне обговорення актуальних питань створення та розвитку шкільної медіації у загальноосвітніх школа м. Біла Церква».

Метою заходу була актуалізація проблеми ресурсного забезпечення місцевих шкільних служб порозуміння.

Головне завдання заходу – розробити практичні шляхи створення та розвитку шкільних  служб порозуміння  у нашому місті.

Учасниками заходу стали представники Управління освіти та науки БМР, Громадської спілки «Мережа правового розвитку», Юридичної клініки «Право і практика» Білоцерківського національного аграрного університету, практичні психологи та соціальні педагоги загальноосвітніх шкіл м. Біла Церква, працівники та волонтери Громадського Центру правосуддя в м. Біла Церква та ЗМІ.

З власного досвіду: «Крамничка «З легкої руки» Горана Петровича

Книга обплетена живоплотом запрошує розтулити гілля і зазирнути, чи нема, бува, там чогось навмисне прихованого від очей невтаємничених. Та коли вже переступаєш межу між  реальним і книжковим світом, інстинктивно рухаєшся прокладеними стежками в оповідь, яка розгортається просто на наших очах.

Локації змінюються, речі запросто можна додавати або переміщувати, – і усе це під впливом читачів, які вільно рухаються романом. Неймовірно вже те, що йдеться про книгу без єдиного персонажа, адже літератор Станіслав Браніца викохав її як місце для зустрічей з коханою, одержимо створюючи роман-дім, витворюючи його канву з ретельно дібраних слів. Та будьте обачні, зайшовши помилуватися розкішною віллою і садом, зважайте на розмитість граней між реальністю і плодом уяви письменника, бо тут зустрінеш не тільки закоханих, а й тих, що здатні на знищення  не тільки кохання, а й життя…

Інна Храбуст

Загадкова і непередбачувана Оксана Забужко

Життєві стежки

Окса́на Забу́жко — українська письменниця, поетеса, есеїстка і публічна інтелектуалка. Її твори перекладені понад 20 мовами. Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. Авторка нагороджена численними преміями та відзнаками. Батько письменниці, Стефан Забужко (1926—1983) — педагог, літературний критик і перекладач, у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Обжирко-Забужко (1926—2014) — вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів.

За словами письменниці, свою філологічну освіту вона отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 р. Оксана Забужко мешкає в Києві. Закінчила філософський факультет (1977—1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.

Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П.Чайковського (1986—1988), з 1989 р. — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України. У 2001 році викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. В 1987 році прийнята до Спілки письменників СРСР. 1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. Одружена з художником Ростиславом Лужецьким.

Нині, 19 вересня, пані Оксана відсвяткувала ювілей, з нагоди якого висловлюємо щирі вітання.

Творча скарбниця

У творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 р. її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки в 1985 р У автобіографії 1997 р. письменниця говорить: «Якщо я завдячую Радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй „літературній кар'єрі“ — на цілий брежнєвський період, — інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу, як воно зазвичай і відбувається з літературними „вундеркіндами“…».

Творчість Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми національної ідентичності і гендеру. Перший роман Забужко, «Польові дослідження з українського сексу», вийшов у 1996 році і викликав бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів.

Письмо Забужко — стилістично новаторське і інтелектуально провокативне — викликало нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків, незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку. Фаховий філософ і культуролог, Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття. Роман «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні.

Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, націленість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західного читача. Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору.

Мольфарка українського слова: Дара Корній

Мирослава Замойська (справжнє ім’я письменниці) народилася 20 вересня 1970 року в селі Секунь, що на Волинщині. Після закінчення середньої школи вступила на журналістсько-редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (нині Українська академія друкарства), де й отримала вищу освіту. Зараз письменниця мешкає у Львові, тривалий час працювала у Львівській національній академії мистецтв.

20 вересня відзначила ювілей Дара Корній, авторка майже двох десятків книг. Приєднуємося до численних привітань і бажаємо нових, прекрасних ідей, що і надалі захоплюватимуть і надихатимуть всю країну на вивчення свого міфологічного коріння.
Якби не Волинь, мене не було б як письменниці... кожного з нас живить те середовище, в якому ми живемо з дитинства...

Своїми літературними вчителями письменниця вважає Стівена Кінга, Джона Толкіна, Лесю Українку, любить творчість Пауло Коельо, Габріеля Гарсія Маркеса, Франца Кафки й Володимира Лиса.

Свою письменницьку кар'єру Дара Корній розпочинала з текстів для дитячих і підліткових журналів, а ьз 2013 року, практично щорічно, вона видає по дві книги на рік. У 2010 році у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» була опублікована її перша книга – «Гонихмарник».  Роман був написаний у жанрі міського фентезі та удостоєний премії «Коронація слова», а також отримав низку інших книжкових нагород.

Досить цікавою є історія написання роману. «Гонихмарник» був написаний для доньки письменниці, яка в підлітковому віці зачитувалася вампірською сагою "Сутінки" Стефані Маєр. Відтак, у Дари Корній виникло "звичайне бажання люблячої матусі допомогти своїй дитині дати лад певним підлітковим проблемам та бідам", "Щоби було не гірше, аніж у Стефані Маєр, і без вампірів". У результаті вона таки створила роман, у якому показала не лише своїй доньці, а й багатьом іншим підліткам  потужну  міфологію нашого народу.

 

З власного досвіду: Ерік-Емманюель Шмітт "Оскар і рожева пані"

Ще в 2015-му в Києві показали незвичайну виставу, яка змусила плакати усіх. Нарешті книга з історією юного Оскара потрапила до рук і мені. Захоплена попередньо прочитаною «Мадам Пилінська і таємниця Шопена», я була в передчутті від наступного творіння Еріка-Емманюеля Шмітта настільки, що обрала його, навіть не поцікавившись про що йтиметься у книзі. І хоч серйозність тематики дещо ошелешила мене, але аж ніяк не похитнула моєї тяги до твору.

Що ж, дещо інтригуюча назва зовсім не готує нас до того, що ми почуємо всі думки, відчуємо усі переживання хлопчика, що знаходиться наприкінці своєї дороги до Бога. Цей маленький проміжок часу піщаний годинник вбирає з невмолимою швидкістю, мов би втискаючи в дитячі літа і юність з першим коханням, і подружнє життя і кризу середнього віку, і старість з роздумами на смертному одрі.

«Був час, коли я сам був серйозно хворим і невідомо як все могло закінчитись. Бувало, що я супроводжував людей на шляху до смерті, я бачив як помирають люди. Звичайно, я міг взяти для книги дорослу людину, але взяв дитину. Яка різниця, в якому віці людина помирає. Вона все одно проживає ціле життя.<…> Ще мене вразила фраза Достоєвського: «як можна вірити в Бога, дивлячись, як помирає дитина?» – пише автор.

Оскар не списаний з конкретної дитини. Він – це образ, в якому об’єднані  всі дорослі, яких  проводжав в останню путь Ерік-Емманюель Шмітт. Важливим лейтмотивом твору є те, як діти ставляться до хвороби і смерті; як сильно боїмося їх ми, дорослі, хоча  так само не можемо осягнути її у своїх уявленнях, в тій же мірі не знаючи що чекає нас за межею реального…

Інна Храбуст

 

У дружньому колі

Холодні дні ще не встигли прийти в наше життя, не позолотилися місцеві пейзажі. Тож, насолоджуючись залишками тепла і останніми  осяйними, радісними днями, до бібліотеки №8  завітали учасники клубу «Золота осінь» Академії пенсіонерів. Обмінялися останніми новинами та отримали корисну, цікаву інформацію. Завідувачка книгозбірні Світлана Хмільова розказала про непросту ситуацію в місті, пов’язану з  з пандемією коронавірусу та провела детальний інструктаж задля збереження здоров’я людей, що знаходяться у групі ризику.

Бібліотекар Майя Боженко розповіла учасникам заходу про нещодавно відвідану екскурсію, заохочуючи їх до активного і пізнавального часопроведення. Після цього було вшановано 988 річницю міста прочитанням віршів письменників-краян, підібраних бібліотекарем та самими академістами.