Постать Володимира Винниченка як політика є досить неоднозначною в українській історії, але беззаперечним є те, що він був неперевершеним прозаїком, який подарував літературі чудові твори.
Народився Володимир Кирилович Винниченко 26 липня 1880 р. в Єлисаветграді на Херсонщині в селянській родині. Батьки, які багато працювали, не завжди мали час для того, щоб приділяти увагу дітям, але були все ж короткі миті, сповнені материнської любові і батьківського тепла. Будучи вже дорослим, Володимир Винниченко не раз згадував, як поруч із батьком спав під возом на сіні, «яке кололо часом шпичками в бік крізь рядинце. Гарно, затишно, любо до того під теплим, сильним боком тата, що хотілося тоненько, тоненько з захватом і щастям запищати».
Багатогранність, краса і музика села, в якому зростав майбутній письменник, не раз тривожили його уяву і пам’ять, навіюватимуть радість і щастя, сум і тугу за рідним краєм.: «Я з болем пригадую села над Дніпром, старовинні затишні, де вулички, як коридорчики, а в коридорчиках пахне гноєм, коровами, кропом з городів, квітами від хат. У тих вуличках, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну одежу і, патріархально-чисті, добродушні, чесні, все говорять українською мовою». Саме в ці моменти, мені здається, і зародився в його душі внутрішній голос любові до Батьківщини.
Вже перший серйозний крок в житті – вступ до Єлисаветградскої гімназії – дався Володимиру Кириловичу непросто. За навчання треба було платити, а батьки грошей не мали. Виручив старший брат, що працював у друкарні робітником-складачем.
Перший рік навчання видався складним. Селянський син ніяк не міг вписатися в аристократичний бомонд, став предметом насмішок з боку учнів-паничів, оскільки булінг і в той час був природнім явищем. Саме в гімназії Винниченко почав замислюватися над нерівністю людей; уже тоді він усвідомив, що в цьому суспільстві єдиним мірилом людської гідності є багатство; вже тоді гостро відчував цинічність заборони говорити материнською мовою, тому попри глузування, говорив «мужицькою».
Через конфлікт із педагогами та однолітками Володимир Кирилович був змушений після семи років навчання покинути гімназію. «Одягнений в просту селянську одежу, з торбиною за плечима і палицею в руках їде він од села до села, од економії до економії, та придивляється до справжнього». Зароблячи на прожиток поденщиною, він старанно занотовує собі в щоденник все, що бачить навколо.
Однорічна мандрівка по Україні утвердила остаточно бажання Винниченка отримати гідну освіту. Тому в 1900 році він екстерном складає іспит в Златополі. Блискуче витримавши його, майбутній класик їде до Києва, де вступає на юридичний факультет університету Святого Володимира. (Особисто для мене походження письменника незрозуміле. Селянський син з аристократичною зовнішністю, з гарними манерами і народжений у місті. Чи може не селянський…? У своєму щоденнику Євген Чикаленко згадує зустріч з Кирилом Васильовичем і говорить, що він був заможним купцем, хоча сам письменник це заперечував. На мою думку, Винниченко навмисне приховував той факт, який не вписувався в рамки борця за соціалістичну справедливість).
Саме зі вступу до університету розпочинається його письменницька діяльність. Першим твором було оповідання «Народный деятель», написане російською мовою, але не прийняте до друку через художню безпорадність. Така сама доля спіткала і другий твір – поему «Повія», яку він відіслав у журнал «Киевская старина».
Саме «Киевская старина» стала доленосною для Володимира Винниченка, адже перший його твір був надрукований на шпальтах того ж таки журналу в 1902р., саме тоді, коли було оголошено конкурс на кращий художній твір. Автор подав оповідання «Сила і Краса» (в перші редакції), яке сподобалося Є. Чикаленкові. Згодом український меценат описав цей епізод у своїх «Спогадах». На традиційне запитання: «Ну, чи ще не з’явився часом геніальний письменник?» співробітник редакції «Киевской старины» Ф. Матушевський одного разу відповів не так, як завжди: «Геній, не геній, а новий геніальний письменник є! Я, – каже, – «на сон грядущий» взявся читати оповідання якогось невідомого Винниченка – «Красу і силу», думав швидше заснути, але з перших же рядків захопився і почав голосно читати Єфремову, а як скінчив, то довго не могли заснути, розмовляючи про нього. Дійсно, талановито написане оповідання…»
Дебют Винниченка був тріумфальним і міг би порівняватися хіба що з дебютом В. Стефаника. Різниця тільки в тому, що самобутній талант автора «Камінного христа» визнали відразу, тоді як критика про Винниченка містила суперечливі оцінки.
«Талант чи випадковість?» – так назвав свою рецензію, вміщену в «Літературно-науковому віснику», І. Личко, оскільки оповідання було написано настільки майстерно як для автора-початківця, що мимоволі закрадалися сумніви: «Чи не випадковість це, що молодий, ні кому невідомий, автор проявив у своєму першому творі щось таке, що привертає увагу?»
Згодом у Володимира Винниченка з’явиться низка інших творів : повість «Зіна», оповіданням «Що є більше нас», «Федько Халамидник», «Голота», «Момент» та ін., а їхнього автора називали не інакше як «найталановитішою людиною з-поміж наших письменників».
Також Володимир Винниченко є автором першого українського науково-фантастичного та утопічного роману «Сонячна машина». Одні літературознавці вважали його утопією, дехто – антиутопією, інші ж взагалі заперечували його утопічність. Винниченко хотів навіть номінувати цей роман на Нобелівську премію з літератури.
Успіх класика, на мою думку, полягає в тому, що він відкинув уже застарілу народницьку, етнографічно-селянську манеру порівнянь І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, П. Мирного і сміливо впроваджував нові мистецькі засоби, нову інтерпретацію «вічних» тем. Зокрема, вперше в українській літературі злочин, проституція, ошуканство трактується не як «трагедія», а як «робота» та спосіб життя. «І у автора немає ні крихітки жадної сентиментальності, – писав І. Франко, – він не обурюється, не сердиться ані на тих людей, ані на суспільність, що їх зробила такими. Се все у нього натуральна річ».
Тематично-художне новаторство оповідань Винниченка, крім цікавості, викликало побоювання, збентеження, а подекуди і осуд, особливо письменників старої школи. Говорили про екзотичність фігур, героїв-босяків а-ля Горького. Тому наполегливо радили відійти від цього, а розвивати свій стиль письма.
В одному з листів Є. Чикаленко виділив дві полярно протилежні групи творів Винниченка. Одна йому уявлялась «як буває літом у спеку, коли хмара заступить сонце, і одна половина темна, а друга ясна, ясна».
Були у класика моменти, коли він взагалі хотів працювати на російську літературу, оскільки Володимир Кирилович жив виключно з гонорарів, які були мізерними. Через це багато письменників змушені були перекладати свої твори російською і видавати їх у російських виданнях, щоб залишитися справжніми «майстрами пера», а не перетворюватися на «літературних шкап». В. Винниченко так реагував на цю проблему: «Краще десь гупати молотом, ніж дряпати пером нікчемні «твори», надряпані похапцем».
Звернувши увагу на непересічний талан Винниченка, Є. Чикалеко своєю щедрою меценатською рукою підтримує молодого письменника, тим самим подвоюючи йому гонорар. Таким чином, 1908 р. він отримував у газеті «Рада» 6 коп. за рядок, а у ЛНВіснику – по 4 руб. за сторінку.
У травні того ж таки року Винниченко був в дуже скрутному становищі, потребував лікування, на яке не мав коштів, і не міг працювати. Звернувся до Чикаленка з проханням знайти людину, яка б позичила йому грошей, бо у Євгена Харлапійовича він брати соромився. Через деякий час Є. Чикаленко відповів, що розуміє цілком його стан: «Я радився про се з деякими своїми приятелями, – пише меценат і ми ось що видумали. Один з моїх знайомих, що хоче бути невідомим Вам, буде Вам висилати щомісяця по 50 рублів, але не довше року а тим часом ще не відомо – може він буде і довше висилать, але принаймні, дає обов’язок на один рік». Звичайно, Винниченко розумів, хто є цим добродієм, але такий крок мецената цілком його влаштовував.
Далі буде...
Вікторія
Вітряк
