середа, 20 серпня 2014 р.

Квітни, моя Україно!

До Дня Незалежності України

19 серпня у виставковій залі бібліотеки №8 відбулася презентація виставки декоративно-ужиткового мистецтва «Квітни, моя Україно!» присвячена Дню Незалежності України. Захід  проведено під патронатом  відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради за участю  головного  спеціаліста Олександра Жарка.

Виставка вразила своїм розмаїттям, насиченістю та різнобарв`ям видів народного мистецтва. 68  талановитих майстрів виявили бажання взяти участь і показати свої творчі роботи. Серед них : Галина Кривошея (шкіряна пластика), Тетяна Максимова (батік),Тетяна Сулейманова(вишивка), Ольга Андреєва (вишивка), Марина Бабич( петриківський розпис), Віктор Бондар (коренепластика), Валерій Вовченко (береста), Тетяна Волна ( вироби зі скла, вітраж), Ольга Гавриленко (вишивка), Інна Гаркавенко (писанкарство), Марина Денисова (декупаж), Євген Єгунов (гончарство), Юлія Животівська (вишивка бісером), Ірина Зотова (лялька-мотанка), Валентина Качан ( в`язання), Тетяна Ковальчук ( мереживо), Наталя Ковтенко (рисова мозаїка), Марія Христюк  (вишивка стрічкою)та ін.. Колекцію сучасного стилізованого одягу «Соломія» репрезентував  Білоцерківський коледж сервізу та дизайну.

З вітальним словом до присутніх звернулася Любов Михайлюк, завідувачка виставкової зали, вона подякувала майстрам за активну участь і підтримку та відмітила, що кожного року виставка поповнюється роботами нових майстрів. Обдарованих людей у нашому місті стає дедалі більше. Виставка «Квітни, моя Україно!» несе в собі національну тематику, що на сьогодні є дуже важливо.

Олександр Жарко привітав учасників, побажав їм успіху та закликав і надалі до близької співпраці.

Серед гостей були представники закладів культури, освіти, читачі бібліотеки та пересічні громадяни міста.

Шановні жителі міста! Виставка «Квітни, моя Україно!» діє з 19 серпня по 15 вересня у виставковій залі бібліотеки №8 за адресою вул..Леваневського, 55, щодня, крім суботи з 10.00 до 18.00. Ласкаво просимо!

Вл.інф.
Любов Михайлюк

пʼятниця, 15 серпня 2014 р.

Герої АТО

                                                                                     Перед останньою дорогою

Нічого страшнішого за жахливу невідповідальність того дня бачити й переживати не доводилося. Гаряче літо із серпневим листям, що так звично й природно падає, завершивши свій вік на цьому світі, - й мати в чорному із чорним горем у душі, і в серці, і в очах. Яскравий день – і ця скорботна тиша в гурті людей, які прийшли на територію 5-го військового майданчику зустріти і провести молодого, худенького капітана. Йому вже відболіло. А всім живим – ще тільки починає…
Анатолієві Романчуку було і вже залишиться назавжди 33 роки. Вік Христа…Офіцер, якого в Білій Церкві ждали синочок і дружина, загинув, виконуючи свій військовий, чоловічий, людський обов`язок. За спини інших не ховався, був грамотним офіцером, уважним, добрим другом, життєрадісним хлопцем. Так про нього тепер уже згадують бойові друзі. І тільки мама спогадами жити відмовляється. Це диявольськи несправедливо – ось так, сидячи на стільчику біля військової частини сина, спостерігати, як під`їздить біленький мікроавтобус із чорними стрічечками…А з нього молоденькі бійці виносять труну…А в ній…
Чи хтось здивується, що всі ми, стоячи за спиною матері і молячись, аби її серце витримало, проклинали вбивцю?! Його ім`я відоме всьому світові. Й не будемо бруднити світлу пам`ять золотих синів України, ним загублених, називаючи поряд з ними проклятого ката. Йому воздасться!
От тільки мати Толі безсилим від ридань і болю голосом все повторяла, схиляючись над мовчазною своєю дитиною: « Сину мій…Сину…За що ж ти загинув…». І знову ця нелюдська невідповідальність  - смерть молодого чоловіка, але ж і подвиг заради Батьківщини, її миру, спокою, щастя…Пригадалися раптом слова архієпископа Любомира (Гузара), який недавно переказав одну із легенд Ісуса: « Несе Він оту поперечку хреста, до якої буде прибитий. Поруч нього ідуть жінки, між ними – Його Мати – Марія. Виснажений немилосердним бичуванням, Ісус падає під тягарем. І тоді мати схиляється над Ним та промовляє: « Сину, треба йти далі». Вповні відчуваючи біль серця, Мати свідома: якщо її Сина не розіпнуть, рід людський загине, ніколи не увійде до Царства Божого». І архієпископ просить матерів сьогоднішніх – попри небажання завдати їм надмірного болю – подумати над тим. Подумати …Адже їхні ( наші!) сини є сьогодні надією цілого народу, чи не єдиною надією Батьківщини…
Тим часом домовину з тілом Героя, після прощання з ним білоцерківців, виносять із клубу у сонячне надвечір`я. долаючи сльози, до рідних і всіх присутніх промовляють міський голова Василь Савчук  та військовий офіцер 72-ї ОМБР Анатолій Штефан. «Слава Україні – Героям слава» вкотре лунає над Білою Церквою, над цілим світом. І Гімн – над світлої пам`яті українським воїном, загиблим у бою з терористами. Востаннє доторкнувся до нього лагідний вітер міста, що стало другим рідним. Востаннє ми провели його, як уже сотні синів, - в останню дорогу. Двері автобуса із надписом «Груз 200» зачинилися. Ну ось і поїхав додому, на Хмельниччину. Тепер уже назавжди…
Розіп`яті клятим ворогом за рідну землю, матусь, дружин, синочків і донечок – за всіх нас, такі діти, такі чоловіки уже навіки мусять бути возведені нами до рангу святих. Як і їхні матері, котрі народили й зростили Героїв…
Валентина Храбуст
Громадська думка – 2014. – 15 серпня. – С.2

Вічна пам`ять всім бійцям 72-ї окремої механізованої бригади, котрі віддали життя за мир в Україні, її суверенітет і незалежність. Вічна пам`ять кожному патріотові, який загинув у бою за свою Батьківщину.


середа, 13 серпня 2014 р.

Спасівські маковійчики

Маковія ( Маковея, перший Спас, Спас на воді) відзначають 14 серпня. Свято дістало назву від семи синів Соломії – Маккавеїв, які відзначились великим героїзмом, захищаючи палестинську землю від чужинців.
В цей день народ віддає шану святковим  символам – святому хлібу та маку. У церквах разом із колоссям хліба святять головки маку та квіти:васильки, різну м`яту, чорнобривці, ласкавець, кудрявці, любисток, барвінок, майори, деревій, Петрові батоги, полин та інше зілля складаючи у пучки (букети), які називали «Маковійкою», «Маковейчиком», «Маковієм» тощо. Кількість макових головок має бути сім, як і мучеників Маковіїв.
13 серпня, напередодні свята, у парку біля бібліотеки працівники читального залу провели народознавчу годину із циклу весняно-літніх обрядових свят «Святий Спас прийшов до нас». На свято були запрошені читачі бібліотеки, котрі із задоволенням взяли участь у майстер-класі «Маковіївські букетики» проведеному Майєю Боженко, бібліотекарем читального залу. До учасників приєднувалися перехожі, вони складали букети, слухали цікаву народознавчу розповідь, читали книги із книжкової виставки.
На дійство  завітав депутат міської ради Сергій Істомін. Читачі гостинно зустріли дорогого гостя, він  привітав усіх зі святом і запросив на мітинг спрямований на захист парку на масиві Леваневського, який відбудеться 14 серпня об 11.00 біля ПК ВАТ «Росава».
Закінчилася зустріч смакуванням коржів із маком та медом, якими пригостила всіх Тетяна Ямінська, провідний бібліотекар відділу абонементу.

Вл.інф.




пʼятниця, 1 серпня 2014 р.

ВІЙНА ОЧИМА СОЛДАТА

Він стояв перед нами усміхнений і спокійний. У джинсах та футболці, такий звичайний, симпатичний хлопець, якого важко було навіть уявити десь в бліндажі у камуфляжі і під обстрілом. Але він відрекомендувався : «Старший солдат Олександр Шараєвський». І почав говорити… Ми вирішили, що не виправимо жодного слова з почутого. Бо це не просто інформація, це миттєвості, години, дні, тижні, пережиті молодою людиною на війні. Отже – про події Сходу без купюр від першої особи.


        « Нам сказали – держіть висоту. Ми держали…»
 - …Ми опинилися поблизу Ізварино якраз під час перемир`я і 10 днів тільки спостерігали, як сепаратисти з Росії заводять техніку, окопуються – готуються до боїв. А потім перемир`я закінчилося й розпочалися обстріли. З усіх чотирьох напрямків. І так – 3 тижні. Днів 5 обстрілювали досить щільно. Бувало починали вранці, а закінчували ввечері. Ми зверталися до командування з тим, як нам бути, що робити. Почули відповідь : «Держіть висоту». Ми держали. В результаті ворог знищив частину техніки.. У нас з`явилося 14 поранених…
 У степу ми знайшли нелегальну копанку й залишений грейдер, яким змогли нарити собі позиції. А земля там жахлива – з камінням…
В останній день у нас ( в 74-ій бригаді, з якою воювали пліч-о-пліч ) уже були двоє загиблих. І техніку «роздовбали» майже повністю. Всі чекали підтримки авіації, бо коли з`являлися в небо «СУшки» – було щастя. Сепаратисти ховалися, й по нас ніхто не стріляв. Але підтримка не надійшла.
У ворога добре налагоджена розвідка, вони знають, де стоять наші «Гради», артилерія, як ходять наші колони, скільки їх. У нас же розвідка практично відсутня.
Зрештою, нас зняли з тієї позиції й перекинули до Амвросіївки, в тил. Як ми вважали – дуже глибокий. Лягли спати. А о першій ночі прокинулися від обстрілу ворожих  «Градів». Почалася страшна паніка. Серед нас було багато «необстріляних». Всі хотіли кинути все і тікати. Наприклад, двоє старших офіцерів, я не знаю їхніх імен, знялися й виїхали на командний пункт, залишивши бійців, які просто не знали, що робити. Ми ж нарили укриття, показали й розказали, як це зробити, тим, хто не вмів… Потім залишки роти звідти зняли. Сказали, мовляв, спасибі, красунчики…Їдьте додому, поки відпочиньте. Просто,  в нас не залишилося вже чим воювати.
Я не знаю, звідки родом були хлопці, які там загинули. Часто полеглих важко ідентифікувати. У нас служили і контрактники, й мобілізовані, й навіть строковики – з Донецька, Запоріжжя, Рівного…Дуже дорого обходиться там здобування недолугими командирами воєнного досвіду. Виникають іноді конфлікти між ними і особовим складом, де є старші й просто розумніші люди…
Знаєте, як ми охороняли наші гаубиці вночі? Просто впродовж неї зі стрілецької зброї стріляли навмання в різні боки – по кущиках, горбочках і т.д. Є проблема зі зв`язком між підрозділами, простіше кажучи, його нема. Рації радянського зразка, як і обмундирування  українського, - просто непотріб. З продуктами не дуже погано. Хоча готувати їжу ми не могли – і виявиш себе, і часу не мали : будь-якої хвилини могли «накрити» обстрілом і треба було бігти в укриття. А щодо сухих пайків, то вітчизняні – жах, американські дещо кращі. З водою ж була біда. Ми «милися» серветками із сухпайків…Велика проблема на передовій – цигарки. Навіть на 30-40 гривень пачку не купиш. А курцям вони потрібні як заспокійливе. Я бачив, як дорослі чоловіки після обстрілів плакали…
Ставлення тамтешніх мешканців до нас було різним. В Запорізькій області, подекуди в Луганській – нормальне. Хтось навіть дякував : «Нарешті ви прийшли!». На Донеччині ми практично з місцевими, мирними людьми не бачилися. По тому, як у найближчому селі ревіли недоєні корови, ми розуміли, що воно покинуте…Ті ж, з ким пересіктися довелося, - вороги. До речі, ополченці там не воюють, тільки найманці й російські офіцери, які «денеерівців» самі вважають любителями…
Добилися ми додому стареньким ЛАЗом, який поламався під Кременчуком. Я доїхав маршруткою до міста, повідомив про проблему в військкоматі. А вже за дві години нам надали два автобуси, щоби – за 360 кілометрів, безплатно – довезти нас до Білої Церкви. Ми відмовлялися : «Два автобуси багато». На що почули : «Хлопці, ви з такого місця добираєтесь…Поїдьте як нормальні люди!»
Записала Валентина Храбуст

Громадська думка. – 2014. – 1серпня. – С.2