середа, 30 жовтня 2013 р.

Знайомтесь - наші користувачі


27серпня 2015р.

…І буде мир в моїй країні
На фото: Олександр (перший зліва)
Осіннього дня завітала на абонемент бібліотеки №8 наша колега Інна Анатоліївна Кабула. Прийшла не сама, а з молодим красивим чоловіком. Це був її брат Олександр. З того часу він став нашим постійним читачем.
В дитинстві Олександр полюбляв гратися у війну, багато читав книжок про Велику  Вітчизняну -  її героїв  та їхні подвиги.
То було дитинство – веселі дитячі емоції і радість відчуття перемоги над ворогом, який стріляв у тебе з бур`янів чи кутка будинку з дерев`яного пістолета. Ти падав уражений кулею і героїчно помирав, а потім, через 5 хвилин ворог ставав твоїм другом і ти, разом з ним ішов до  річки рибалити, хизуючись один перед одним, хто з вас спритніший розвідник на «війні».
Так було в дитинстві… А наразі, сидячи в бліндажі, під черговим обстрілом сепаратистів, Олександр Анатолійович Скрипка згадує ті дитячі забави і розуміє, що життя – річ непередбачувана і війна – це вже не гра, і  не забава, - це горе: випалена земля, потрощені будинки, смерть  бойових побратимів, котрі вмирають по-справжньому на полі бою.
Олександр – наш земляк, Людина, що захищає мир в наших домівках сьогодні; простий хлопець, що виріс у сім`ї  трудових людей Анатолія Андрійовича та Галини Федорівни Скрипок; один із  патріотів, про подвиги яких будуть писати в книжках для наступного покоління хлопчаків, котрі граючись уявлятимуть себе справжніми героями – непереможними  і безстрашними, як колись маленький Саша у далекому дитинстві.
На фото: Олександр (перший зліва)
Він люблячий чоловік для своєї дружини Оксани та найкращий татусь для донечок Тетяни та Марійки. Успішно закінчив інститут і працював начальником відділу ТОВ «Альянс». Проте, настала війна… Не роздумуючи Олександр Анатолійович  пішов виконувати свій обов`язок справжнього громадянина України.
Нещодавно батьки отримали подяку з військового підрозділу де служить їхній син. І тато Анатолій Андрійович,  і мама Галина Федорівна, читаючи подяку, плакали від гордості за свого сина. День і ніч вони просять Бога, щоб повернувся їхній син здоровим і неушкодженим з братовбивчої війни.
І ми, працівники бібліотеки, підтримуємо Сашу і дякуємо за мир і спокій, що панує в наших оселях.
Хай оминає тебе куля, Олександре, повертайся живим з Перемогою!

В.Мостіпан

28 квітня 2015р.
Поетом можеш ти не бути…

Cударенкова  М.Д.
Не перестаю дивуватися активності наших читачів-пенсіонерів – читають, відвідують масові заходи бібліотеки, беруть участь у конкурсах та ще й вірші пишуть.
Підтвердженням є зустріч із читачкою бібліотеки №8 Марією Данилівною Сударенковою, яка виявила бажання почитати свої вірші користувачам читального залу. Хоча пані Марія не має статусу поета, читачі із задоволенням слухали її твори присвячені Героям Небесної Сотні, Великодню, Чорнобильській катастрофі, коханню, житейським будням, батькам, Дню матері.
Марія Данилівна декламувала свої вірші у Києві, під час подій на Майдані, її часто можна бачити на площах рідного міста та найбільшою популярністю вона користується серед членів клубів Академії пенсіонерів.
Бажаємо Марії Данилівні подальших успіхів на поетичній ниві.
В.Т.


 25 грудня 2014р.

Старість мене дома не застане…

Микола Тимофійович Боровик народився і виріс за часів становлення радянської влади: відлуння революційних подій, Велика Вітчизняна війна, відбудова країни, комсомольські новобудови, підняття цілини, БАМ. Це людина з тієї епохи, котру так полюбляють критикувати сучасні політологи. Та життєва позиція Миколи Тимофійовича підтверджує лише позитивні сторони минулого, яке виховало в ньому патріотизм, людяність, повагу до людей і любов до життя.
Незважаючи на багатство років, а їх далеко не один десяток, Микола Тимофійович бере від життя все, що посилає йому доля, і, перш за все, у спілкуванні з людьми. Читає багато книг і є членом читацького клубу «Валентина», приходить на шахові баталії до бібліотечного клубу «Білий Кінь», є актором бібліотечного театру «СПІВОГРАЙ», найактивніший і найпопулярніший учасник клубу Академії пенсіонерів «Криниця життя».
Будучи людиною не малого інтелекту, він зумів розвинути в собі здібності актора, співака, поета і щедро ділиться з людьми своїми талантами.
Миколу Тимофійовича цікавить життя і хвилює доля України. Він українець з діда-прадіда, хоча народився і виріс в Сибірі. Наразі, живучи в Україні є активним її громадянином. Війна на Сході держави не лишилася поза його увагою: налаштував зв`язки з волонтерами, до чого долучив і свою дружину Антоніну, з якою прожив 57 років. Тепер подружжя постачає теплі речі на фронт. Пані Антоніна зв`язала руками добрий десяток пар теплих шкарпеток для бійців АТО.Микола Тимофійович іде в ногу з часом. В соціальній мережі «Однокласники» в нього є особиста сторінка. Хочете дізнатися більше про цього чоловіка? Зайдіть в «Однокласники», а я пропоную почитати вірші Миколи Боровика.
В.Т.

Фамилия
 А почему я «Боровик»?
Кто дал фамилию такую?
Она прекрасно так звучит,
Я б не хотел иметь иную.

Быть может, мой пра-пра-прадед
Когда-то жил в бору сосновом,
Охотой зверя промышлял
И бор, родным его стал домом.

А может, связана она с грибами,
Что растут в ненастье.
В лесах, где почва и вода
Творят на свете это счастье.

Грибы, грибы, грибы грибочки,
Не весть, откуда к нам пришли.
Как будто, впрямь, сыны и дочки
Моя семья – Боровики.

Вот Боровик – грибов хозяин,
Живет под елью схоронясь,
А рядом с ним – его Подруга,
Стоит лукаво подбочась.

Теперь ищи, смотри под ноги:
Там целый полк Боровичат
Сердце забилося в тревоге -
 Как много здесь моих  внучат.

Возможно, это так и было.
Про это можно лишь гадать,
А может быть, сам царь Аттила
Эту фамилию мог дать.

Сколько веков на этом свете
Живет фамилия моя?
Хотел бы знать, но нет ответа,
Как ни пытался, у меня.

М.Боровик

7 грудня 2014р.
Майстриня-чарівниця Ніна Лебєдєва

Жартує народ: талант не позичиш, з ним потрібно народитися. Але ж у кожному жарті – лише частина жарту. Переконалася і я в справедливості цього вислову, коли познайомилася з Ніною Лебєдєвою, читачкою нашої бібліотеки та членом гуртка «Декупаж».
Позитиву, який випромінює ця жінка, вистачає на всіх, з ким вона спілкується. Завжди  привітна, доброзичлива, позитивна. Дружні стосунки в гуртку допомагають всім об’єднатися у творчу сім’ю – де Ніна виступає у  ролі  гуру. ЇЇ креативні  роботи захоплюють колежанок по майстер-класах. Ніна із задоволенням  ділиться своїми секретами майстерності, цікавими ідеями. Роботи різнопланового характеру: декупаж пляшок, тарілок, дощечок; дерева щастя, кавові, квіткові та з монеток, обереги. Всі свої вироби пані Ніна дарує знайомим та близьким людям. Ось така цікава жінка з чарівною усмішкою завжди поспішає у бібліотеку з новими ідеями і новими поробками.
Тож без зайвих слів чудові роботи розкажуть про талановиту Ніну Лебєдєву краще, ніж я. Дивіться, учіться, милуйтеся, переймайте!
М. Боженко



__________________________________________________________________________



2 грудня 2014р.
Стежками її таланту

Майже 20 років торує стежину до бібліотеки наша активна читачка Наталія Петрівна Мальчукова. Красива й енергійна жінка, світ читання якої надзвичайно багатогранний і різноманітний. У колі її інтересів – сучасна українська література, книги про нерозділене кохання та жіночу долю. Долучила до читання і свого чоловіка Миколу, який теж знаходить собі книги до душі.
Комунікативна, привітна пані Наталя світлом своєї душі щиро ділиться із глядачами самодіяльного бібліотечного театру «Співограй», де її неперевершена акторська гра просто-таки полонила серця глядачів. Веселій, з почуттям гумору, їй найкраще вдаються жартівливі сценки. Наталія Павлівна ще є володаркою чарівного голосу. Пісні у її виконанні часто лунають на засіданнях клубу Академії пенсіонерів «Золота осінь».
Ми бажаємо пані Наталі успіхів і удачі, а також уміння дивитися на світ з інтересом і натхненням!

Г.Петрова

________________________________________________________________________


24 листопада 2014р.
Президент - це відповідально

Шаховий сезон Клубу «Білий Кінь», що діє при бібліотеці №8, розпочинається у жовтні і закінчується у травні місяці. Коли наступають холодні і похмурі осінні дні любителі інтелектуальної гри поспішають у читальний зал, аби взяти участь у шахових баталіях.
Євген Семенович Зіглін, президент Клубу у бібліотеці кожного дня зі своїм чотириногим другом Красапетом, котрий завжди супроводжує його.
За чотири роки існування Клубу, він, можна сказати, став позаштатним працівником бібліотеки. Роботи в нього багато:організація шахових турнірів, уроки шахової гри для бажаючих користувачів, залучення школярів до шахового спорту, ознайомлення учасників Клубу з новинами шахового життя у країні і світі. Під його чуйним керівництвом члени шахового клубу  із задоволенням відвідують масові заходи бібліотеки, та й самі є активними учасниками їх проведення.
Нещодавно, Євген Семенович пройшов курс навчань у бібліотечному комп`ютерному лікбезі і тепер у своїй президентській роботі використовує шахові онлайн-ігри та Інтернет.
Здається, все вищесказане не так важливо, аби не один момент – Євгену Семеновичу вже далеко за 70. Незважаючи на вагу років, він іде вперед і веде за собою молоде покоління. Шахові уроки стали майже обов` язком для президента. Приємно бачити, як він, по-батьківськи турботливо, спілкується із школярами, розбирає з ними різні шахові комбінації. Теплота його сірих очей, захованих під густими бровами, свідчить, що він робить це залюбки, з душею.
Колектив бібліотеки і учасники Клубу «Білий Кінь» поважають свого президента. Ось уже четвертий рік, одноголосно, на зборах Клубу його обирають на цю посаду і він оправдовує довіру своїх колег по спорту:очолює роботу Клубу, колегіально вирішує проблеми і питання його діяльності. З ним цікаво спілкуватися. Завжди ввічливий, стриманий, уважно вислухає і сам задасть багато запитань.
Нам, бібліотекарям, приємно і зручно працювати з таким інтелігентним чоловіком. Ми завжди  з радістю його зустрічаємо в приміщенні бібліотеки.Бажаємо йому гарного здоров `я і натхнення. 
Хай Вам щастить, Євгене Семеновичу.


_______________________________________________________________________ 

28 березня 2014р.
  «Розмалюю фарбами буденність сірих днів…»

Здібність захоплюватися — це ознака багатства людської душі.   Молода людина легко може відкрити подив від краси Всесвіту,   зрозуміти й відчути призначення людини в житті.
Є у нас  читачка  Тарасова Аксинія - юна, креативна особистість із непересічним мисленням та надзвичайною ерудованістю.
Вона талановита та творча, сповнена позитиву та життєрадісності .
Аксинія  одночасно  навчається  в Білоцерківському медичному коледжі і заочно на юридичному факультеті університету розвитку людини «Україна». Паралельно  самостійно готується до ЗНО.  Бібліотеками користується  з дитячих років. Спочатку дитячою, а потім нашою. Захоплюється  майже всім: фізикою, математикою хімією, біологією. Любить читати літературу різних жанрів, захоплюється  класикою,   книгами сучасних українських письменників та зарубіжних авторів, завжди ділиться думками з бібліотекарями про прочитану книгу, а також допомагає у проведенні масових заходів.                                                                                                                                                                                                 
Молоді користувачі, що виросли в епоху нових   технологій, потребують інформації на електронних носіях, доступу до глобальної мережі Інтернет. Аксинія чудово працює і в цьому напрямку.
            У вільний час, а його у дівчини зовсім мало, вона ще й вишиває, в`яже гачком, любить музику, особливо   «Місячну сонату» Бетховена. Але найбільшим захопленням, як не дивно, є футбол.   
Чудове поєднання   освіченості і таланту, любові до книг та творчості гідне   поваги.
І ми, працівники,  дуже радіємо, коли маємо змогу допомогти таким читачам, як  Аксинія Тарасова.
Ніна Пругер
__________________________________________________________________________
 


22 листопада 2013р.
Зустріч з Ігорем Растівським була несподіваною. Закінчилась  інформаційна година. До мене підійшов симпатичний білявий хлопчина, учень 11-го класу ЗОШ №11 і передав кілька аркушів із своїми віршами. Вони відрізнялися від решти і відразу захопили та здивували. Адже переді мною стояв ще зовсім юний хлопець і така сила поетичного слова, уміння передати свої думки – бездонні, срібні, як чисте джерело. А більше всього, після спілкування, вразила глибина його душі.
Читання віршів Ігоря Растівського – це момент, коли не можеш насититися, його поезія примушує повертатися і перечитувати знову і знову, зазираючи  у глибокодумність кожної строки, вона наповнена любов`ю до світу і життя.
Осягнути  і зрозуміти людину дуже важко. Зрозуміти поета допомагає його творчість.
Творчість Ігоря викликає бажання дізнатися більше про нього, як особистість, його життя, помисли, захоплення.  
 Бажаю Ігорю успіху у розвитку  таланту і хочу ще сказати, що  збірки віршів у нього нема, та є прихильники його творчості, котрі пообіцяли купити майбутню книгу.

Шановні друзі, читайте вірші юного поета і пишіть нам свої відгуки у коментарях.
                                                                                                             В. Тимошенко

 «Я сяду край неба в шляхах золотих…»
                                                                                                     

Пишу вірші з 10 років. У своїх поезіях я закликаю людей до того, аби вони цінували життя, адже воно дійсно прекрасне! Я ціную кожну мить, бо вона неповторна.
Сьогодні так важко знайти щось справжнє і доречне… Так…Безумовно, наш 21 вік карколомний, але я шукаю затишку у серці. Серце – це людина, душа – це людина! Коли серце сповнене любові, то воно вчиться любити життя. Я люблю життя у всій його красі.


Вже в повітрі осінню пахне…
До причалу йде мій пароплав.
Це все марево!
Ні! Я не вірю.
Я недавно про червень писав.
Жовкне листя в сумнім павутинні,
Холоднішає небо
й поля…
Лише серце моє не схололо,
В ньому досі ще травень кружля.
Все вмирає покірно і чесно
У повітрі осінніх заграв...
От і я свою вірну гітару
Вже, мабуть, назавжди заховав…

***
І ось.. .Знову місто…
І знову я сам…
В огнях ліхтарів тануть мрії…
Там кроків далеких
Замріяний шарм,
Там літо згортає вже
вії…
На грізнім асфальті,
Де сховані сни
Колишуться вітром папери.
На них моїм почерком марев весни
Видніються літер химери…

***
Дні у тиші…
У присмерках терпких,
Де в задумі шепочуть гаї,
Де зітхання яблунь обмеркло,
Де засмучені очі твої…
Я не знаю хто друг мій?
Хто ворог?..
Лише світло у далях тремтить,
Шле на мене свій місячний порох,
Шле на мене чиюсь добру мить.
Скрізь путі невідомі лягають,
Зорепади стріляють мій дім
Де мій ворог?.. Ти, друже, зостався?
У пилу, у бою нелегкім?..

Дні у тиші…
У присмерках терпких,
Де в задумі шепочуть гаї,
Де зітхання яблунь обмеркло,
Де закохані очі твої……

***
І знов я бачу могутні простори,
Та якась тиха сьогодні у моря стать…
І вірна…
І чомусь мені так мила,
Що вже й не хочу я в ілюзіях блукать.
Тепер же я так добре розумію:
Шукати щастя непотрібно скрізь…
Щастя в простому,
У маленькому…
В надії…
До висоти незнаної не лізь…
Блукає морем смирний вершник вітер,
Та якась тиха сьогодні в нього стать
Як добре, коли САМ ти біля моря,
Але ще краще з кимось вдвох блукать…

***
Я сяду край  неба
В шляхах золотих…
Забуду про біль і про втому.
Щось голос твій в серці моїм не затих:
Щасливий вернусь знов додому.
Мені милий цей обрій,
Цей подих шляхів,
Вони, ніби пам`ятник раю!..
Та все ж, наймиліший стрункий образ твій.
Ріднішого вже не шукаю.

***
А завтра в літо всі підем…
Остання ніч весняна відспіває,
Порине в днів минулих скриню
У юних спогадах про себе нагадає…
Я чув колись, що червень – місяць тиші
Час супокою, й любих вечорів,
В яких є туга… туга золотиста…
Й духмяний дзвін земних наших скарбів.
Стомлені весла вдаряться об воду,
Пташки затихнуть, втратиться печаль
О, який чар! Які зелені очі!...
Який небес задуманих кришталь!
Це ж завтра…завтра знову в путь усі…
В невідому, але у ту, що в світ веде
Лягаймо спати… все ще буде!
Нас завтра літо в мріях віднайде.

***
Золото… Золото…
Опадає золото…
Під ногами стелиться ковдра кольорів…
Обіймаю небо я,
Від болю всміхаюся,
А листя все падає
В чашу вечорів…
Десь колотять дзвонами
Ранки в лють заковані,
А мені так тепло тут,
Бо тиша бринить…
Я у серці гріюся,
Бо на щось надіюся
Листя…
Листя –золото
Додолу летить..

***
Місяць вже сходить над лісом –
Дерева там тихо шумлять,
Про щось потаємне і вічне…
Так важко в цю мить не кохать..

І подумки я повернуся
У дні, де тебе так любив.
О зорі! Знов зорі сіяють!..
Нам місяць так само світив.

Тепер все не так………..
………Стихло серце
І очі не так вже горять…
Пливе мрійно місяць над лісом,
Так важко в цю мить не кохать

І.Растівський
________________________________________________________________________


20листопада 2013р. 

Студентські будні Едуарда Ярошинського


Сьогодні Інтернет - це панацея «от всех бед». Але є ще люди, які лишаються вірними друзями для бібліотек. Їхню любов до книги не замінити ніякими сайтами.
 Едуарда Ярошинського – студента Білоцерківського енергетично – технологічного коледжу називають у читальному залі «читачем кожного дня». Перевагу над Інтернетом надає журналам « Моделист – конструктор» та «Техника молодежи». Він уміє поєднати інтернет - інформацію з публікаціями в періодичних виданнях. Хлопець захоплюється створенням макетів військової техніки минулих років. Переглянута не одна книга про Велику Вітчизняну війну. Моделі, зроблені руками Едуарда виставляються в Будинку юного техніка, але перші  роботи він дуже цінує і тримає  у своїй кімнаті. Багато макетів подарував   друзям.           
Моделювання – це не просто розвага, цим живе сім`я. Батько Едуарда, Богдан Станіславович своє захоплення моделюванням військової техніки передав сину. З роками батько та син стали однодумцями. У них одне хоббі і однакові бажання – майструвати все нові й нові моделі військової техніки.          
Ми, бібліотекарі, лишаємося вірними старим традиціям бібліотечного обслуговування і дуже цінуємо читачів, для котрих книга залишилася вірним другом.
Майя Боженко
________________________________________


18 листопада
Іду в життя бібліотечними стежками


Крістіна Мартич з раннього дитинства була гамірною та непосидючою дівчинкою, тому  батькам  було досить складно прищепити  їй інтерес до книги. Проте наполегливість, терпіння та  велика любов тата й мами робили своє діло. Адже саме вони відвели маленьку Крістіну до дивовижної країни, де живуть Маленький Принц,  барон Мюнхаузен,  Пеппі Довга Панчоха, Карлсон та інші книжкові герої.
Крістіна підростала,  з роками змінювалися її уподобання. Дівчина захопилася фантастичним жанром. Після закінчення 9-го класу – стала читачкою бібліотеки №8.
Вона знає, що саме тут  зможе знайти відповіді на дорослі запитання, а саме: як удосконалювати себе, як навчитися думати про інших, як не втратити стержень високої моралі, який сформували в ній батьки. І хоча Крістіна навчається у ВУЗі, вона завжди знаходить час завітати до бібліотеки.
            Можливо, з часом, літературні запити Крістіни зміняться не раз, проте любов до книги залишиться на все життя.

Ганна Іванова
                                                             _____________________ 

5листопада 2013р.
Сіяч добра людського

                                                                                                       Віддай людині крихітку себе.
                                                                                                       За це душа поповнюється            світлом.
                                                                                                                  Л.Костенко

               Споконвіку благодійні справи повертаються до людини сторицею, адже добрий вчинок уособлює любов, турботу, добро. Приємно відзначити, що поміж наших читачів є чимало людей, які збагачують свій духовний світ саме благодійністю.
Таким  є Павло Дмитрович Іщенко – високоосвічена особистість, керівник, який досяг значних висот у своєму житті. Попри свою зайнятість і турботи він знаходить час, щоб поцікавитися новинками сучасної української літератури, поділитися враженнями від прочитаного зі своїми колегами.
                   Воістину високоінтелектуальна людина, яка живе за моральними принципами, людина, в якої завжди знайдеться краплина розуміння до кожного, хто звертається по допомогу. Уже протягом трьох років, на День бібліотек, він дарує подарунки – сучасну українську літературу. І ми, читачі та бібліотекарі, хочемо подякувати директору ПАТ «Трібо» Іщенку Павлу Дмитровичу, котрий за велінням душі і серця знаходить фінансові можливості допомогти бібліотеці. Ваша доброчинність – це не просто дарунки на користь бібліотеки, а вклад у піднесення та зміцнення нашої духовності. Саме на таких високих чеснотах будується гуманне суспільство і тільки сповідуючи принципи меценацтва можна розраховувати на розквіт і благополуччя  держави.
                   То ж бажаємо й надалі залишатися  енергійним і невтомним, завзятим та неспокійним душею, успішним і турботливим, щедрим на добро. Нехай Ваші справи будуть гідним прикладом для інших людей, які ще не знають кому віддати «крихітку себе».

Тетяна Ямінська

                    
                                                                  _______________

30 жовтня 2013р.
Барви її душі


Що спільного між книгою  та квіткою ? Відповідь знає Галина  Адамівна  Жашкевич . Активна, енергійна жінка має безліч  захоплень, які поєднує з читанням. Гарна господиня вона черпає натхнення і радість  від землі. А та віддячує їй щедрими врожаями та барвистими квітами. Розкішні букети  тішать око читачів абонементу яскравими кольорами з ранньої весни до пізньої осені. Такі ж різноманітні , як і квіти в букеті, літературні смаки Галини Адамівни:  сучасна українська літератури, детективи, психологічна проза –   такий неповний спектр вподобань нашої читачки .
То ж нехай  людська шана буде Вам подякою за вміння творити та дарувати красу оточуючим. 

Тетяна Ямінська



четвер, 24 жовтня 2013 р.

Що почитати

                                                                   
2016 рік

21 жовтня 2016р.

Нові книги Костянтина Мордатенка

І все кипить бурхливим одкровенням…

Нещодавно вийшли з друку нові книги поета-краянина Костянтина Мордатенка. Ця подія завершилася презентацією книг у міській центральній бібліотеці. Дуже влучно про творчість молодого поета висловилася у передмові до  біобібліографічного покажчика «Костянтин Мордатенко – молодий паросток української поезії» його упорядник Тетяна Біла: «Книги К.Мордатенка стали помітним явищем у культурному житті міста. Вони розраховані на інтелектуального читача, (молодіжну і,) не тільки, аудиторію. Поет виступає не тільки як майстер художнього слова, як поет-лірик, а й як поет-філософ, поет-патріот, який детально й систематично працює зі словниками. Автор не боїться експериментувати зі словом. Його індивідуальний стиль вирізняє митця з поміж інших наших літераторів…»
            Петро Сорока: «Вірші Костянтина Мордатенка – це висока філологія. У них домінує осмислення, конструктивне начало, вони плід нелегких творчих пошуків і експериментів, гри словами, але гри не легковажної і бездумної, а мистецької, словотворчої (точніше – болетворчої), поштовхом якої служить переживання. Найулюбленіший троп поета – неологізм. Він творить багато, охоче, щедро і беззастережно, але органічно розсіває грона незвичних слів сторінками своїх книг. У нього, здається, немає віршів, у яких би не було одного-двох чи кількох словотворів. Я навіть думаю, що саме неологізм є тим джерелом, з якого народжується його поезія.»

Я тебе осонцюю,
К.Мордатенко
Джерелю ім`я твоє свято хлібне;
Кохання подібне до стронцію –
В душі накопичується і …квітне, блідне…
Проограню сніги пролісками,
Тигрово струмки Єфратять лід.
Наші серця – два геомагнітних полюси,
 Через один поцілунок – стільки бід…
                        («Освідчення»).

Пропоную Вам, шановні добродії, познайомитися із новими віршами  ліричної збірки «Мої слова маленькі репетиції», яка вийшла у 2016 році разом із іншими – «Милостива цното спраглих вуст» та «Сім слів».
            У ліричних віршах автор відобразив переживання як від себе особисто, так і в образі свого ліричного героя, який зв`язаний з ним його біографічним досвідом. Характер ліричного героя часто розкритий через його дії і вчинки:

скоїлося щось надвечори,
всидіти не міг у хаті далі –
вийшов до криниці, закурив,
дивлячись, як сонце догорало;

пересохлі губи облизав,
папіроса вислизнула з пальців,
щось найшло, не знаю навіть сам,
звідкіля узялось так зненацька?

впав піджак з похилених рамен,
шепотів твоє ім`я – нетямивсь,
і завив, як віхола в замет,
обхопивши голову руками…
                       
Є вірші, де автор прямою мовою звертається до когось:

Ви посміхнулися так сумно,
коли освідчився Вам я,
і кава пахла поцілунком,
і не вгамовувавсь рояль;

а я чекав на Ваше слово,
удавши впевненість либонь;
лиш у півтемряві шовковій
хрипів натужно саксофон;

лампади сяють мальовничі,
ви подумки далеко десь,
цигарка згасла в попільничці,
схолола кава…
мовчите…
                       
Розкриваючи образ ліричного героя автор використовує опис зовнішності

Трапунок

вона аж світилась, чиста,
як після дощу берізка;
в блакитних її очицях
зоріла блаженна звістка;

на щирих устах усмішка,
густішав розлив дедалі,
і так говорила ніжно,
як з вишні цвітінь злітає;

і сяяла, мов ікона,
це схоже було на чудо –
поклала його долоню
собі на животик: «чуєш?»

він глянув на неї мляво,
а в неї аж серце стало…
і грошей його не взяла,
і матері не сказала…


А далі…, якщо Вас зацікавила творчість геніального сучасного поета, нашого земляка Костянтина Мордатенка, завітайте до бібліотеки№8, що на масиві Леваневського,55, якщо, звичайно, маєте таку можливість і прочитайте його збірочки. Не пожалкуєте. Чекаємо на Вас! Будьте з нами.

***

14 вересня 2016р.


Книга Зінаїди Луценко «Необдумана Міловиця»

Тільки після Помаранчевої революції ми дізналися правду про великі голодомори, що пережили українці в 30-х роках ХХст. під час колективізації та повоєнні роки. Але жоден підручник, як застарілий так і сучасний, не відтворює так натурально трагічної дійсності українського народу, як книга Зінаїди Луценко «Необдумана Міловиця». Книга подана у вигляді листа онуки Марти до своєї бабусі Міловиці: «А пам`ятаєш, як колись ти, Міловице, розпачливо кричала до своїх батька й матері: «Не піду я заміж ніколи й ні за кого, як не віддасте мене за Ілька! Буду сидіти в хаті та до сивих кіс виглядатиму у вікна!»
Мусили віддати наперекір долі, бо дочка втекла від нелюба, та вийшла заміж за свого Ілька, а його батьки не хотіли такої невістки, отож, довелося парубкові стати приймаком у бідних селян, Міловичиних батьків. Прожили вони нелегке буремне життя. Спочатку колективізація: «Пам`ятаєш, Міловице…якогось дня пройшла селом чутка, що Ількового батька побили. Побили за те, що не хотів він іти в колгосп, дуже муляло те новій владі… Прийшли до його двору одного дня люди з міліції, звалили на землю і тяжко побили ногами так, що не міг він більше ні ворушитися, ні дихати, а тільки лежав  і дивився широко розплющеними очима в небо. А тоді почали з хати бляху здирати, кинулися розкидати хату. Рвали дядьки шматки бляхи з верха й кидали на землю.
-          Оце тобі куркульня! – кричали.
Ходили ті ж дядьки, що вбили Ількових батьків Теклю й Ксеня, від двору й до двору, та й переписували у книжку, що й кому треба здати для держави. А тоді верещали по хлівцях наполовину вгодовані свині і мукали корови; і плакали по хатах жінки, прощаючись зі своїми годувальницями».
Зінаїда Луценко
Почалася війна: «А ти, Міловице, пересиджувала в льоху з дітьми вже третю ніч, і бухкало у вас над головою, й свистіло – бої йшли. У тісному погребі сиділо вас душ із тридцять…Пам`ятаєш, Міловице, як важкі дерев`яні двері вперше прочинилися на вулицю і випустили разом із теплом та вогкою парою нудний запах від випорожнення, бо до вітру виходити вам не можна було, і нужду справляли прямо в кутку у погребі…».
Тяжким було життя не тільки у Міловиці. Таких було багато. Так жили майже всі українці – в голодомор посилали дітей збирати колоски на полях, сподіваючись, що останнім все зійде з рук, але коли їх там ловили – то не сходило.
Трохи заможніші, кого звали куркулями, були виселені сім`ями до Сибіру. Були й такі, що роками ховалися по лісах від виселок аби не покинути рідної землі, гадаючи, що все колись минеться. Здавали до колгоспів, важкою працею придбану худобу, а хто противився – виганяли з осель і все помістя трощили “активісти”.
Та й війна не дуже жалувала – чоловіки йшли на фронт і багато хто звідти не повертався. Дітей німці забирали остарбайтерами на важкі роботи до Німеччини, а хто шукаючи кращої долі, ще раніше виїхав до Америки, то там і залишався назавжди, а матері витирали сльози із заплаканих очей видивляючись у далечінь. Через усі ці випробування пройшла в своєму житті і Міловиця.

В.Т. 
          
 ***
6 вересня 2016р.
                           Книга Олександра Виговського "Єврокаратель"


Нещодавно вийшла з друку книга «Єврокаратель» сучасного молодого білоцерківського журналіста і письменника Олександра Виговського.
Олександр Виговський популярний у Білій Церкві журналіст. З під його пера вийшло вже вісім книг, це – дев`ята. Темою книги стала гібридна війна в Україні, яку так «зашифровано» називають - АТО.  Днями, відбулася презентація в центральній бібліотеці книги, де зібралися:  читачі, літературна еліта, письменники, журналісти, друзі і знайомі письменника. На міському рівні, звичайно, це була подія, якщо зважити на те, що в Білій Церкві культурне життя бурлить.

Пропоную відгуки і враження тих, хто вже встиг прочитати книгу.: 

Тетяна Ніконенко, завідуюча відділом комплектування та обробки літератури:
«Нова книга Олександра Виговського продовжує найкращі традиції сучасної української літератури. Це книга про війну, Майдан і одвічні людські цінності: патріотизм, дружбу, честь і гідність; книга, що не залишає нас після прочитання і заставляє задуматися і робити висновки – націю захищають не тільки солдати зі зброєю в руках, а й письменники своїм гострим і стальним пером».

Майя Боженко, бібліотекар читального залу бібліотеки№8:

О.Виговський
«Роман Олександра Виговського викликав сум`ятя почуттів. На мою думку, це найкраща серед його книг, що  належить до тих добірок, які, у перспективі, матимуть цінність для історії українського народу. В книзі відчувається чималий пафос і революційний романтизм».
Валентина Тимошенко, пр.редактор бібліотеки№8:
«Книга нагальна і має неабияку цінність на сьогоднішній день, коли Україна продовжує свою багаторічну боротьбу за незалежність. Мимоволі проводиш паралель з романами Зінаїди Луценко «Необдумана Міловиця» та Василя Шкляра «Чорний Ворон. Залишинець», що доповнили українську історіографію. Трохи переважає фантастичність, нереальність подій і нездоланний героїзм головного героя, що надає розповіді казковості. Але, той факт, що книга написана в буремні події, які відбуваються в нашій країні, свідчить про її історичну цінність у порівнянні із заполітизованими підручниками історії написаними на замовлення керманичів».
Дякуєо авторові за патріотичний дух, за відданість українському народу і високу громадянську позицію. Наші нащадки матимуть можливість читати книгу написану людиною, що на собі відчула епоху становлення української державності.

Виговський,О.
Єврокаратель / О.Виговський. – Біла Церква : ТОВ «Білоцерківдрук», 2016.- 255с.
Ця загадкова країна з її нескореним народом після подій Київського Майдану все більше приваблює і дивує світ. Побачити Україну зблизька, зрозуміти прагнення її народу, джерело стійкості, безстрашності й жертовності її героїв приїхав із зарубіжжя поляк українського походження Томаш Маршалок. Наш герой і не здогадувався, що незабаром стане «одним із»: частиною революційного майдану, найкращим розвідником загону спеціального призначення на дивній війні з дивною назвою «гібридна». Чи знайшов відповіді на свої запитання герой, чи усвідомив своє призначення на цій грішній землі, - читайте на сторінках захоплюючої книги



                                         ***
15 червня 2016р.

Життя як політ зірки : пам`яті Петра Івановича Красножона / Білоцерківський відділ культури і туризму, Білоцерківська міська ЦБС ; упоряд. О.В.Дученко, О.В.Бульда, О.О.Нагорна; відп. за вип. Р.П.Григоренко. – Біла Церква, 2016. – 86с.
Це видання присвячене світлій пам`яті заслуженого працівника культури України Петра Івановича Красножона, великого книголюба, бібліотекознавця, який усе своє життя віддано служив Білій Церкві.
Відлетіла у небо світла душа українського діяча культури, сина землі Довженкової зі славної історичної Чернігівщини -  людини з надзвичайним відчуттям обов`язку, совісті і честі, людини великої порядності і справи, якій віддав усе своє життя.
Обірвався політ його помислів і дій передчасно. Земного життя йому було відпущено 57 років і неповних 2 дні, але його діяння на благо людей, його вклад у розвиток культури та бібліотечної справи не лише Білої Церкви, а й Київщини дуже вагомий, тому ім`я начальника відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради Петра Красножона навічно залишиться в історії нашого міста.
 «В який би край не закинула доля людину, вона до кінця  своїх днів не забуде ту рідну землю, де з`явилася на світ, ані батьківську хату та подвір`я, устелене зеленим споришем по якому зробила свої перші кроки. І якою б далекою не була дорога до рідного дому, та пам`ять і спогади линуть туди щоденно: до батьківських могил, до односельців-земляків, до школи і білосніжного цвіту калини».(П.Красножон)



                                                                     ***


Сергій Лойко "Аеропорт"

Хто б міг подумати, що ми доживемо до війни. Отої страшної, що наводить жах навіть на тих, хто не воював. А дожились. Тільки завдячуючи нашим Героям, ми її не відчуваємо. Це вони забезпечують нам мир і спокій, хіба що повідомлення в новинах про вбитих і поранених повертає нас із буденної ейфорії в реальність. А так, ніби нічого й не відбувається – діти ходять до школи, зранку всі поспішають на роботу та  лише  гірка сльоза скорботи не висихає в очах матерів, дружин і дітей тих, хто вже ніколи не повернеться звідти.
Донецький аеропорт. Цей динозавр  240 днів тримав у напрузі всю Україну. Про ці події розповідає у своєму романі «Аеропорт» Сергій Лойко – кореспондент і фотограф Los Angeles Times, який спеціалізується на війнах і збройних конфліктах. Висвітлював військові події в Нагірному Карабаху, Румунії, Таджикистані, Чечні, Грузії, Афганістані, Іраку. 
Українську революцію й подальшу війну Сергій описував практично без перерви з першого дня – 30 листопада 2013 року по лютий 2015-го. У 2015 році за роботу на війні в Україні Сергій Лойко був удостоєний однієї з найвищих нагород в американській журналістиці – 
Overseos Press ClubBob Considine aword «За хоробрість, достовірність, оригінальність, глибину та виразність описаного». У цьому ж році Сергій отримав престижну премію «За найкращі репортажі 2014 року».
Сергій був єдиним іноземним кореспондентом, який побував у Донецькому аеропорту в жовтні 2014 року й провів там з кіборгами повні чотири дні.
Хоча роман написаний з реальних фактів, усі персонажі – плід художнього вимислу автора, як і назва Аеропорту.
Маленький український гарнізон Аеропорту денно й нощно відбиває атаки супротивника, який значно переважає його в живій силі й техніці. Але тут, у цьому зруйнованому до підвалин  Аеропорту, підступні й жорстокі вороги зіштовхуються з чимось неочікуваним і неймовірним. Із кіборгами. Вороги самі так назвали захисників Аеропорту за їхню нелюдську живучість та впертість приречених. Кіборги, в свою чергу, ворогів назвали орками.
Разом із кіборгами в Аеропорту перебуває американський фотограф, який через низку причин переживає цю необов`язкову війну як особисту драму. Його очима, ніби в калейдоскопі , в перервах між боями читач також побачить усю історію того, що історики назвуть не інакше, як російсько-українська війна.
Книга залишає важкий слід в душі, але її потрібно прочитати  заради тих, хто віддав своє життя за незалежність України.
Героям Слава!
Запитуйте книгу на абонементі бібліотеки№8


2015 рік
8 грудня 2015р.


«Криничар» Мирослава Дочинця 

Мирослав Дочинець. Криничар. Книга вийшла з друку 2012 року.
Шановний добродію, якщо вам недалеко за 20, то ви знайшли для себе гарного Гуру, а якщо ви вважаєте себе зрілою людиною, то знайдете  тут підтвердження своєї життєвої мудрості.
А що говорить автор?:
«Дорогий читальнику, наберися неспішності, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбає колодязь у кремінному перелазі. І матимеш відплату. Зчитуючи попасом мої душевні поневіряння, мої життьові зарубки, дійдеш і до головного. Я відкрию тобі секрет, як здобути те, чого домагаються всі – Багатство. Я відкрию тобі принаду двох головних свобод – звільнення від страху і від злиднів. Бо лише ці дві свободи владні привести до того, що керує світом і людьми.
Ось писемний діяріюш про мій світ – хиткий острівець у морі часу…».
Це твердження  виявилося далеко не простим і лише добре вчитавшись, зрозумієш його смисл. Не таким є світ, як ми його бачимо, то лише наслідки переломних дій кришталика у нашому оці. І щоб відкрити таємницю людського буття, не вистачить  короткого життя. Ми це розуміємо пройшовши майже весь  життєвий шлях створений для нашого прозріння, до якого ми йдемо поступово, весь час навчаючись, аби вже мудрим і підготованим переступити поріг потойбіччя.
На цій книзі ви не знайдете мітки «Коронація слова», «Книга року», чи будь-якої іншої.
Але, читайте гарні книги українських письменників, вони того варті, навіть, якщо не отримали ніякої нагороди, бо найкраща нагорода для письменника – талант від Бога і вдячність його читачів.
 Читайте книги Мирослава Дочинця і як бідний сирота – герой його роману вишукував свій крейцер на дні криниці, перемиваючи пісок, так будете вишукувати злато мудрості, купаючись у величі його слів, як у бурхливому потоці гірської ріки.
В.Т.  
                                                                      ***
16 листопада 2015р.


Ще одна прочитана книга

Твори Андрія Кокотюхи мають тенденцію поступового наростання розвитку сюжету. Спочатку до ваших рук потрапляє звичайнісінька книга із міткою «Коронація слова». Оце і все, що привертає увагу. Сірі,  не яскраві палітурки, скоріше всього відштовхують, аніж приваблюють. Прочитавши перші сторінки твору, починаєш дивуватися: що в цьому такого, до чого тут «Коронація». І тільки терпіння примушує прочитати ще, потім, ще одну сторінку, а потім на вас находить  стан читацької ейфорії – ще одну прочитаю…,а потім, ще одну… і так на увесь вихідний день ви із Кокотюхою. А вже коли вашого терпіння вистачило до 70-ї сторінки, будьте певні, - далі на одному подиху «проковтнете» весь роман і куди тільки подінеться обурення відносно «Коронації слова». Це про  роман «Зоопарк, або діти до 16».
Отож, шановні добродії, читайте молодих українських письменників, у майбутньому класиків української літератури, бо вони того варті.
В.Т.


***

21 вересня 2015р.

Цю книгу я не змогла пропустити буз уваги. Тому рекомендую і вам, шановні користувачі – читайте, вчитуйтеся, сьогодні на ваших очах, пишеться нова історія України і ви самі є творцями і учасниками цього процесу. Можливо… колись доведеться розповідати внукам про наших героїв.



Волонтери. Мобілізація добра : збірка / укл. і передм. І.Карпа. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 256с.
Міст.авт.: Галина Вдовиченко, Катерина Бабкіна, Лариса Денисенко, Ірена Карпа, Ірина Славінська, Гаська Шиян, Ірен Роздобудько, Андрій Любка, Макс Кідрук, Сергій Жадан.
Книга про звичайних людей поруч із нами, які іноді здаються справжніми атлантамина чиїх плечах тримається наш світ, що похитнувся водномить. Тих, хто робить надзвичайне для бійців, поранених, сиріт, біженців з ранку до вечора шукаючи  можливості для допомоги: збирає гроші на ліки, надає притулок тим, хто залишив рідні домівки, годує, напуває, зігріває…Це волонтери. Мирні воїни світла. Строкатий килим із віршів, есеїв і щемливих оповідань найкращих українських авторів змусить задуматися над цим феноменальним явищем та, мабуть (хто знає), зважитися на власний крок.

***
«…У цій книзі  - про волонтерство і не тільки – зібрано чимало історій від найкращих українських авторів. (Усіх улюблених заманити , на жаль, не вдалося. Причини на те були різні – у когось брак часу, у когось небажання загравати з подібними темами, «невідчуття» їх.)
Але вийшло далеко не зле. Вийшло, як би то сказати, вчасно. І значно ширше, ніж уявлялося на початку, - думала, буде збірка струнких і стриманих есеїв від українських опініон-мейкерів. А на виході одержали строкатий килим із віршів, есеїв, щемливих оповідань і ріал-таймових записок. Хтось сильно заглиблювався в деталі, проблематику, саму суть феномену волонтерства, хтось лише пройшов по дотичній, геніально зачепивши ті струни, що найбільш зрезонують у читацькій душі. Кожен для себе вирішує, наскільки кон`юктурною чи пропагандистською є соціальна тематика. Як на мене, хороший автор інтуїтивно уникне ризику творити штампи. Війна, до якої найбільший стосунок має українське волонтерство, - тема неоднозначна, гостра, болюча і значно об`ємніша,  ніж ми зараз можемо собі уявити.
Як там у Жадана?
Прийде час, і яка-небудь наволоч
обов`язково буде писати  про це героїчні вірші.
Прийде час, і яка-небудь наволоч
скаже, що про це взагалі не треба писати.»
Ірена Карпа

ЗАПИТУЙТЕ КНИГУ НА АБОНЕМЕНТІ. ПРИХОДЬТЕ.
 БУДЬТЕ ЗАВЖДИ З НАМИ!

17лютого  2015р

Медвідь,Г.
На струнах душі : збірка оповідань / Ганна Медвідь. – Львів. – ЛА «Піраміда», 2014. – 252с.
Нова прозова книга Ганни Медвідь «На струнах душі» приваблює лаконічністю і динамікою сюжетів, драматизмом подій, які нікого не залишають байдужими. Історії героїв оповідань вражають відвертістю, кожен твір – особливий. Тут переплелося все: життя і смерть, чоловіки та жінки, кохання і ненависть, батьки і діти, друзі та вороги.
Засуджувати персонажів оповідань, співчувати їм, плакати чи сміятися разом прийдеться вам, шановні читачі.
Запрошую всіх до цікавої подорожі сторінками книги, написаної легко і щиро, в притаманному авторці стилі.


2014 рік


4 грудня  2014р.


Кожний народ має свою мову. Література має мову одну – духовну, єдину на всіх і  колоритну, як грані душі митця.
Не можу стриматися, шановний Добродію, і  раджу прочитати  невеличку збірку поезій «Лабиринты моей души» нашої землячки – білоцерківчанки Олени Мартузаєвої.
«Мал золотничок, да дорог» - гласить народна мудрість. Будьте певні, - це про книгу нашої поетеси.
Пропоную вашій увазі її вірші. Читайте, насолоджуйтеся поетичною філософією, запитуйте книгу в бібліотеках міста.
В.Т.

Із збірки «Лабиринты моей души»

Я, приходя домой, снимаю маску,
Кладу ее в комод, беру другую…
И окунаюсь в жизнь свою, как в сказку,
Где в разных лицах я себя рисую.
Перебираю маски, примеряю,
Рассматриваю трещинки на коже:
Вот в этой маске я тебя теряю,
А в этой, друг без друга мы не можем…
А это что за маска? Я не знаю!
Какой красивый и печальный вид…
Я наклоняюсь ниже и вздыхаю:
На дне комода зеркало лежит.

Или еще вариант:

…вот так порою в жизни и бывает,
Вот так мы в этом мире и живем:
Чужих – легко, себя – не замечаем,
И даже в зеркалах  не узнаем…

***
Как хорошо мы жили плохо!
Сменился век, ушла эпоха
И сын частенько говорит,
Что был у нас не тот «прикид»…
Мои потомки! Если б знали,
Какие страсти нас терзали,
Какие юбки мы носили
И как умело всем дерзили!
Как были молоды, надежны
И были ночи как тревожны,
Как мы любили и страдали –
Вам испытать дано едва ли!

Любимый сын, ты говоришь,
Что мы не ездили в Париж…
Все это, право, ерунда:
Сейчас не ездим, как тогда.
И пусть скрутила жизнь в спираль –
Нам ничего совсем не жаль:
Мы были счастливы планетой,
Страной гордились – той, не этой!
Мы память сердца сохранили.
 Как хорошо мы плохо жили!

***
Я часто делал то, что не хотел,
А что хотел – не смог и не успел:
Не попросил прощенья у родных,
И у детей, оставленных одних,
Не поклонился матери за жизнь,
И не сказал мечте своей: «Проснись!»
Я не простил друзей, врагов, обид,
Хотя Господь прощать всегда велит.
Менял друзей на деньги и на женщин,
Не замечая в жизни терний, трещин.
И пусть весь мир казаться будет пошлым –
За будущее все мы платим прошлым!

***

Я не люблю тебя, прости,
И не хочу твой крест нести:
Креста хватает своего,
До смерти мне носить его.
Мне хватит, верь, своих обид:
Чужие портят внешний вид,
Чужие серной кислотой
Мне жгут и сердце, и покой…
Решать хочу свои проблемы,
Не слушать чьи-то мысли, темы.
Хочу свободной быть, прости…

Упал?! Помочь твой крест нести?!

                                                                          ***

27 травня 2014р.
Світлана Талан "Помилка"

Кожна прочитана книга, є для мене підтвердженням того, що  українська література багата творами письменників, яких варто не тільки читати, але й перечитувати кілька разів.
Не винятком є роман Світлани Талан “Помилка”.
Хто із нас не робив помилок у своєму житті? Мабуть немає такої людини, як і немає жодного героя  її роману, котрий би в чомусь не помилявся. Іноді здається, аж забагато помилок, серед  яких можна знайти навіть свої.
Головна героїня твору заслуговує на співчуття і побажання здоров`я, адже не кожен здатен витримати такі удари долі. Якби моя  воля, то наділила  б її  щасливішою долею, адже як і всі жінки, вона заслуговує на щастя. Але, як написано, так написано. Не викликала б книга такої цікавості, якби була інакшою.
                                 В.Т
 ***

19 травня 2014р.



Дипломанти "Коронації слова"

Шановний добродію, якщо Ви любите читати історичні романи, тоді ця книжка Ваша! Читайте без сумніву. Примітки на палітурці : “Коронація слова” та “Роман – переможець премії Олександра Гончара” є підтвердженням моєї пропозиції.
Ярослав Яріш заявив про себе в 2008 році, коли його роман вперше відзначили дипломом “Коронації слова”. Сучасний письменник пише і у напрямку історичного роману, хоча в пам яті, зазвичай, спливають імена класиків української літератури радянських часів: Павла Загребельного, Семена Скляренка.
Та не буду занурюватися дуже глибоко, бо не вважаю себе ні критиком, ні літературознавцем.

Читайте! Отримуйте насолоду! Аналізуйте, можливо зрозумієте події, що відбуваються сьогодні в Україні. Витоки конфлікту між двома братніми народами криються в історії глибокої давнини наших предків. 
В.Т

   ***


8 травня 2014р.
НА ТЕМУ ДНЯ

Радзинский,Э.
Наполенон. Жизнь после смерти / Эдвард Радзинский. - М.: Аргументы и факты.Експресс -Сервис : Зебра Е., 2006.- 479с.

Вперше в своєму житті, а прожила не мало, трохи більше, ніж півстоліття, я читала книгу із олівцем у руках. Сталося це мимо моєї волі, само по собі. То була книга Едварда Радзинського “Наполеон. Життя після смерті”.
Не можу похвалитися, що захоплююсь, або колись захоплювалася життям історичних осіб, але Бонапарт Наполеон, маленький, худий корсиканець із брудним волоссям, яке пасмами спадало на бліде лице, викликав не аби яку зацікавленість.
Відчуття його присутності пронизує наше сьогодення. Актуальність сучасних подій – сьогоднішня революція в Україні викликає інтерес до книги. Адже Наполеон був також дітищем революції, тільки Французької, яка перегукується із глибини століть з нашим, теперішнім життям.
            Читаючи книгу, інтуїтивно відчуваєш присутність в українському суспільстві прототипу Наполеона, котрий навіть говорить словами Бонапарта: “Если хочешь завоевать страну малой кровью, ты обязан завоевать сердца ее влиятельной верхушки. Я показал себя ревностным католиком, чтобы покончить с войной в Ванде, и монтаньяром – завоевывая Индию. Мое правило: на освобожденной от рабства части острова Сан-Доминго я буду прославлять свободу, а на порабощенной – рабство. И, конечно, я стараюсь походить на мусульманина в Египте…”.
            Інша цитата: “ Освобожденная Италия – моя Италия! – расставалась со мной с великой печалью. На штыках моей армии я принес в эту землю идеалы свободы, равенства и братства. И я постоянно твердил солдатам :
 « Мы не завоеватели. Мы друзья этого великого народа – потомков Брута и Сципиона. Мы пришли пробудить к новой жизни народ, нынче скованный рабством” (ст. 146).
            “…Но счастливейшим я был все таки  в Италии… Представьте, тысячные толпы, кричавшие мне : “ Освободитель! И это в 26 лет” (ст.147).
            Або іще: “…С каждым днем на страну надвигался хаос. Хаос – это раскрепощение толпы и закрепощение личности. Богатые были испуганы и не хотели этой жалкой власти, которая уже не могла защитить их, - они хорошо помнили ужасы революции. И бедные ненавидели воров из Директории.” (ст.177).
                        “…Я обратися к испанскому народу с воззванием: “ Ваше правительство одряхлело, и мне суждено возродить мощь и славу Испании. Я улучшу ваши законы, и если поможете мне, то без всяких потрясений изменю течение ваших печальних дел. Я хочу, чтобы ваши потомки имели право сказать обо мне “Ему наше Отечество обязано своим возрождением…” (ст.284).
            “… неожиданно поднялись крестьяне, будем откровенны – восстал народ. Бесцеремонность смены власти оскорбила НАРОД.” (ст.284)
            “…В Испании я впервые завяз …И еще она создала печальне трудности : общественное мнение в Европе было против. Она расценила эту войну как “посягательство на слабого и слишком доверчивого союзника”(ст.286).
 “…религиозные газеты печатали военные бюлетени куда чаще, чем жития святых, и прославляли мою армию – называли ее “небесным воинством”. (ст.306).
            Мабуть це остання цитата. Думаю, шановний читачу, тебе зацікавили виписки з книги надрукованої у 2006 році, задовго до подій в Україні.
Невидима сила повертає із книжкових сторінок в реалії теперішнього життя. Хочеш того чи ні, але події, які відбуваються сьогодні в нашій державі, ніби пройшли витками історичної спіралі від кінця 18 століття і проросли на півострові Крим, а наразі і у Східній Україні.
І хоча ми всі знаємо чим скінчився тріумф слави Наполеона, розуміємо – кінець українських подій має бути аналогічним, все ж таки з нетерпінням листаємо сторінки книги і сторінки життя сьогоднішнього українського, волелюбного народу і ставимо запитання – що буде далі?
Не будьте байдужими, читайте і пишіть свої відгуки на наш блог.
            В.Т.


         ***
18 квітня 2014р.
ЧИТАЙТЕ НАЙКРАЩІ РОМАНИ ДЕСЯТИРІЧЧЯ

Наразі модно читати класику, краще українську, як то кажуть «Купуйте українське».
Так, читайте українських письменників, бо вони того варті. Хочу запропонувати вашій увазі книгу Володимира Лиса «Соло для Соломії». Хто читав цього автора, заперечувати не стане – в  сучасній українській літературі Володимир Лис,  давно має своє ім`я. І якщо любителям книжкових новинок трапляються його книги, сумнівів немає - читати, читати і ще раз читати!
Письменник стверджує, що хотів показати долю жінки ХХстоліття, так, як історію чоловіка у своїй книзі «Століття Якова».
 На мою думку цей задум було здійснено. Образ головної героїні Соломії тримає читача в напрузі, а що буде далі? В кінці книги починаєш задумуватися, а чи дійсно цей образ  такий уже й позитивний, як  його хотів подати письменник?
Без сумніву, літературний талант Володимира Лиса дозволяє отримати  насолоду від читання.
 Соломія, то є прототип багатьох українських, та й не тільки, жінок, кожна з яких  хоче мати гарну долю,  та не кожна  її має. А чому? Відповідь читач отримає лише дочитавши роман до останнього слова. Тут уже автор ні при чому, кожен зробить власний   висновок.
 Бог наділив Соломію великими природними дарами : гарна, розумна, доброзичлива, всі її люблять, від старого до малого. Позитиву забагато, як   забагато і наївності  та довіри до чоловіків. Мабуть це й погубило Соломію, добру і щедру сільську  жінку. 
Бажаємо вам «смачного» читання та очікуємо, що ви поділитеся своїми враженнями на нашому блозі.
В.Тимошенко


         ***

9 квітня 2014

Тур- Коновалов, К.
       Художник : роман / Костянтин Тур –Коновалов, Денис Замрій, Олена Лісовикова ; пер. з рос. І.Бондаря –Терещенка ; худож. Я.Крутій : До 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка .- Х. : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 368с. : іл.- Світлій пам яті Андрія Бекендорфа, Людини і Художника, присвячується
            Перша половина ХІХ сторіччя. Тарас Шевченко – поки що нікому не відомий маляр-підмайстер, кріпак поміщика Енгельгардта.
            З Італії до Росії повертається відомий митець Карл Брюллов. В одному селі він бачить портрет дівчини невідомого майстра… Так доля звела цих людей, щоб відкрити світові Тараса Шевченка -  великого художника і поета. Інший, не хрестоматійний погляд на особистість Шевченка, живу людину, а не статтю з підручника. Історія про те, як нікому не відомий малярчук із майстерні Ширяєва перетворився на модного столичного художника.
«…Мабуть, Тарас ледве міг дихати, чекаючи появи Брюллова. Коли ж Сошенко представив майстру Тараса і той узяв малюнки, пробурмотівши: « Ну-с, подивимося», - серце просто готове було вискочити з грудей.
            Як скажене, калатало воно також тоді, коли Брюллов відкладав аркуші вбік, і коли його погляд затримувався на окремих ескізах , і коли уривчасто питав: «Що це? А це де?» - і Тарас відповідав: «Олександр Македонський», або «Віргінія», або «Богдан Хмельницький  у татарського хана»
            Брюллов задоволено всміхався, хитав головою й нерозбірливо бурмотів у вуса. На стіні цокав привезений із Неаполя годинник, час минав, а майстер усе не виголошував свого вердикту.»

Про автора

Денис Замрій і Костянтин Тур-Коновалов – відомі українські сценаристи, які у творчому тандемі вже написали декілька успішних сценаріїв ( «Не намагайтесь зрозуміти жінку», «Полювання на Вервольфа», «Той, хто пройшов крізь вогонь»).