пʼятницю, 1 серпня 2014 р.

ВІЙНА ОЧИМА СОЛДАТА

Він стояв перед нами усміхнений і спокійний. У джинсах та футболці, такий звичайний, симпатичний хлопець, якого важко було навіть уявити десь в бліндажі у камуфляжі і під обстрілом. Але він відрекомендувався : «Старший солдат Олександр Шараєвський». І почав говорити… Ми вирішили, що не виправимо жодного слова з почутого. Бо це не просто інформація, це миттєвості, години, дні, тижні, пережиті молодою людиною на війні. Отже – про події Сходу без купюр від першої особи.


        « Нам сказали – держіть висоту. Ми держали…»
 - …Ми опинилися поблизу Ізварино якраз під час перемир`я і 10 днів тільки спостерігали, як сепаратисти з Росії заводять техніку, окопуються – готуються до боїв. А потім перемир`я закінчилося й розпочалися обстріли. З усіх чотирьох напрямків. І так – 3 тижні. Днів 5 обстрілювали досить щільно. Бувало починали вранці, а закінчували ввечері. Ми зверталися до командування з тим, як нам бути, що робити. Почули відповідь : «Держіть висоту». Ми держали. В результаті ворог знищив частину техніки.. У нас з`явилося 14 поранених…
 У степу ми знайшли нелегальну копанку й залишений грейдер, яким змогли нарити собі позиції. А земля там жахлива – з камінням…
В останній день у нас ( в 74-ій бригаді, з якою воювали пліч-о-пліч ) уже були двоє загиблих. І техніку «роздовбали» майже повністю. Всі чекали підтримки авіації, бо коли з`являлися в небо «СУшки» – було щастя. Сепаратисти ховалися, й по нас ніхто не стріляв. Але підтримка не надійшла.
У ворога добре налагоджена розвідка, вони знають, де стоять наші «Гради», артилерія, як ходять наші колони, скільки їх. У нас же розвідка практично відсутня.
Зрештою, нас зняли з тієї позиції й перекинули до Амвросіївки, в тил. Як ми вважали – дуже глибокий. Лягли спати. А о першій ночі прокинулися від обстрілу ворожих  «Градів». Почалася страшна паніка. Серед нас було багато «необстріляних». Всі хотіли кинути все і тікати. Наприклад, двоє старших офіцерів, я не знаю їхніх імен, знялися й виїхали на командний пункт, залишивши бійців, які просто не знали, що робити. Ми ж нарили укриття, показали й розказали, як це зробити, тим, хто не вмів… Потім залишки роти звідти зняли. Сказали, мовляв, спасибі, красунчики…Їдьте додому, поки відпочиньте. Просто,  в нас не залишилося вже чим воювати.
Я не знаю, звідки родом були хлопці, які там загинули. Часто полеглих важко ідентифікувати. У нас служили і контрактники, й мобілізовані, й навіть строковики – з Донецька, Запоріжжя, Рівного…Дуже дорого обходиться там здобування недолугими командирами воєнного досвіду. Виникають іноді конфлікти між ними і особовим складом, де є старші й просто розумніші люди…
Знаєте, як ми охороняли наші гаубиці вночі? Просто впродовж неї зі стрілецької зброї стріляли навмання в різні боки – по кущиках, горбочках і т.д. Є проблема зі зв`язком між підрозділами, простіше кажучи, його нема. Рації радянського зразка, як і обмундирування  українського, - просто непотріб. З продуктами не дуже погано. Хоча готувати їжу ми не могли – і виявиш себе, і часу не мали : будь-якої хвилини могли «накрити» обстрілом і треба було бігти в укриття. А щодо сухих пайків, то вітчизняні – жах, американські дещо кращі. З водою ж була біда. Ми «милися» серветками із сухпайків…Велика проблема на передовій – цигарки. Навіть на 30-40 гривень пачку не купиш. А курцям вони потрібні як заспокійливе. Я бачив, як дорослі чоловіки після обстрілів плакали…
Ставлення тамтешніх мешканців до нас було різним. В Запорізькій області, подекуди в Луганській – нормальне. Хтось навіть дякував : «Нарешті ви прийшли!». На Донеччині ми практично з місцевими, мирними людьми не бачилися. По тому, як у найближчому селі ревіли недоєні корови, ми розуміли, що воно покинуте…Ті ж, з ким пересіктися довелося, - вороги. До речі, ополченці там не воюють, тільки найманці й російські офіцери, які «денеерівців» самі вважають любителями…
Добилися ми додому стареньким ЛАЗом, який поламався під Кременчуком. Я доїхав маршруткою до міста, повідомив про проблему в військкоматі. А вже за дві години нам надали два автобуси, щоби – за 360 кілометрів, безплатно – довезти нас до Білої Церкви. Ми відмовлялися : «Два автобуси багато». На що почули : «Хлопці, ви з такого місця добираєтесь…Поїдьте як нормальні люди!»
Записала Валентина Храбуст

Громадська думка. – 2014. – 1серпня. – С.2

Немає коментарів:

Дописати коментар